16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила історичний документ, який закріпив основи Української Держави. Відтоді у нашому літописі розпочалася нова сторінка, новий відлік часу – епоха утвердження України як самостійної держави.
Документ був прийнятий абсолютною більшістю голосів: за - 355 народних депутатів, проти – 4. Подібні документи у той час приймалися практично в усіх республіках СРСР, але українська Декларація була з-поміж них найрадикальнішою. Не маючи сили закону, вона стала вирішальним кроком в утвердженні справжнього суверенітету Української держави. Сутність і зміст цього документа засвідчили фактичну відмову України від участі в підготуванні нового союзного договору, що було вкрай негативно сприйнято в Москві.
У Декларації було визначено найбільш принципові позиції, які орієнтували народ на створення самостійної, правової держави, на розвиток демократії, всебічне забезпечення прав і свобод людини.
Декларацією проголошено самовизначення української нації, народовладдя, принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, територіальну цілісність України в межах наявних кордонів, економічну самостійність, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, захист усіх форм власності в державі, гарантії екологічної безпеки і культурного розвитку. Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.
Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації. Цим документом декларувалось також право держави на власні Збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Україна урочисто проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Ці базові положення лягли в основу законодавчих актів державного значення – Конституції, законів України.
Однак прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту. Українська РСР залишалася на той час у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Верховна Рада УРСР не мала повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу. Відповідно до Конституції СРСР та Української РСР володарем всієї повноти влади в республіці був народ Української РСР, а отже, рішення про проголошення незалежності могло бути прийнято лише на республіканському референдумі.
Та саме Декларація про державний суверенітет України стала основою для Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, який разом з державним суверенітетом був підтверджений волевиявленням народу на Всеукраїнському референдумі в грудні того ж року.
Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що вона продовжила традиції українського державотворення; стала фундаментом для мирного, безкровного відновлення незалежної Української держави; стала взірцем для інших народів у справі цивілізованого становлення державності.