07 липня 2011, 18:46
Проблеми відновлення цукрової галузі України залишаються досі складними і актуальними. Про те, як вдалося реанімувати на Черкащині три підприємства-банкрути та про тенденції розвитку агропромислового комплексу країни – розмова нашого кореспондента з генеральним директором агрохолдингу «Панда», депутатом Черкаської обласної ради, заслуженим працівником промисловості України, Героєм України Геннадієм Бобовим.
– Геннадію Борисовичу, вам довелося піднімати з економічної прірви цукрові виробництва Черкащини. Чому так трапилося, що колись потужна, успішна галузь не витримала першого ж іспиту ринкової економіки?
– Цукрова галузь – одна з найскладніших виробничих сфер агропромислового комплексу. Вирощування солодких коренів та їх переробка потребують наукового підходу, значних фінансових витрат й організаційних можливостей. Це вищий пілотаж у сільському господарстві. Тому у переломні 90-ті першими жертвами кризи й стали цукроварні. З приходом на підприємства нових, часто безвідповідальних і некомпетентних власників, розпалася усталена схема постачання цукрового буряку. Через диспаритет цін, відсутність розрахунків за вирощену сировину, сільгоспвиробники різко зменшили площі бурякосіяння. Розпочалися справжні війни за цукрові коренеплоди. Навіть потужним підприємствам тоді було несолодко. Вони задихались від нестачі оборотних коштів і сировини, почали простоювати. Фахівці-цукровари залишали заводи, занепадала соціальна інфраструктура селищ і містечок, де працювали переробні виробництва. У той час на заводських територіях з’явилися заготівельники металу. Спеціальні бригади їздили областями і викорчовували ще працюючі підприємства. Боронили свої цукроварні тільки самі заводчани. Це були тяжкі часи. Скажу образно – Україною прокотилася війна. Війна проти цукрової галузі. Країна втратила свої потенційні можливості, своє помітне місце на світовому ринку. У 1991 році цукрова галузь надавала в бюджет 13 відсотків грошових надходжень. Тоді ж Україна входила до складу шести найбільших світових експортерів, займаючи сегмент 13-20 відсотків. Зараз же ми іноді маємо дефіцит цукру навіть на внутрішньому ринку.
– Як бачимо, динаміка спаду цукроваріння вражаюча. Щоб зупинити виробництво, великого розуму не треба. А як повернути його до життя?
– Для цього необхідно докласти чимало зусиль. І нервів. На Селищанський цукровий завод, що в Корсунь-Шевченківському районі, наша компанія прийшла у 2000-му році. Від колишнього підприємства залишилися старі стіни, купа металобрухту і борги - понад 25 мільйонів гривень. Заводом вже цікавилися «металісти». Однак, наше товариство, зваживши всі ризики, взялося за докорінну реконструкцію і модернізацію підприємства. Протягом десяти років, крок за кроком, методично і наполегливо, ми вкладали гроші, свою енергію та ентузіазм у виробництво та оновлення заводу. Нам вдалося у 2,5 раза наростити виробничі потужності. Завод-банкрут перетворився на працююче, успішне, рентабельне підприємство, котре щороку нарощує обсяги і темпи зростання виробництва. Селищанський цукрозавод одним із перших в Україні розпочинає заготівлю солодких коренів і сезон цукроваріння. Ми добилися відмінних виробничих показників, які забезпечують стабільний фінансовий стан підприємства.
– Маючи за плечима такий великий досвід, піднімати ще два «лежачих» цукрозаводи було легше?
– Я за натурою людина діяльна. Не можу сидіти, склавши руки, коли бачу безгосподарність, байдужість, руйнацію. Саме тому я і взявся вдихнути життя ще у два підприємства. Набутий у Селищі досвід справді знадобився. Разом із фахівцями за два роки вдалося налагодити ефективну роботу на обох цукроварнях. Одночасно ми почали здійснювати довгострокову програму модернізації, збільшення площ бурякосіяння. Світова практика показує, що найуспішніші, найефективніші агроформування – великі підприємства. Тільки потужне, сучасне, модернізоване підприємство здатне конкурувати на будь-якому рівні.
– Однак, щоб цукропереробні виробництва стали помітними гравцями на світовому ринку, потрібні значні інвестиції, у тому числі й зарубіжні.
– Не потрібно чекати на те, що хтось вирішить за нас наші проблеми. Інвестиції потрібні, але в Україні достатньо власних можливостей, щоб підняти галузь з колін. Іноземних інвесторів, як правило, цікавить тільки прибуток. Вітчизняні виробники підходять до вирішення проблем комплексно. Адже мало запустити підприємство і забезпечити виробництво цукру. Привезти тростину і розпочати її переробку – це дуже простий шлях. Однак для України важливо забезпечити себе власною сировиною. Я говорю про збільшення площ бурякосіяння, забезпечення людей на селі роботою. У такому випадку ми не будемо залежати від ситуації на світових ринках, від коливань цін на сировину. У нас має бути створений замкнутий цикл виробництва. Тільки тоді галузь зможе отримати перспективу. Крім того, потрібно ще й дбати про розвиток українського села, відновлювати зруйновану соціальну інфраструктуру, допомагати людям. Це шлях відповідального власника. Його може пройти лише людина, якій відомо про всі проблеми й негаразди Батьківщини, і яка хоче змінити ситуацію на краще.
– Які кроки повинна здійснити влада для стимулювання розвитку цукрової галузі?
– Вважаю, що Україні, як потужній аграрній країні, потрібна комплексна Державна програма розвитку цукрової галузі на найближчі 20 років. Вона має враховувати нинішній стан, ситуацію на зовнішніх ринках, позиції наших конкурентів, майбутню динаміку, враховувати всі «підводні камені» і негативні тенденції. Така програма має зафіксувати реальні механізми стимулювання технічного переобладнання заводів, їх модернізації. По суті, це повинен бути 20-річний бізнес-план для держави, який би враховував інтереси бюджету, виробників та відповідав сучасній стратегії розвитку України.Ще одна важлива позиція – це просування українського цукру на світовий ринок. Насамперед, йдеться про ринок Російської Федерації, який поки що для нас закритий, а також про традиційні для українського цукру ринки збуту в Середній Азії та Закавказзі. Нам необхідно також думати про експансію на інші ринки. Без втручання уряду тут не обійтися, адже мова йде в тому числі і про міждержавні домовленості. Я й надалі стою на позиції, що Україна має виробляти не менше 3 мільйонів тонн цукру на рік, з яких на експорт має йти 1,2 мільйона. Ось чому потрібно діяти комплексно – нарощувати виробництво, одночасно просуваючи вітчизняну продукцію за допомогою держави на зовнішні ринки.
– Ви є одним з небагатьох прихильників ідеї повномасштабної соціальної відповідальності бізнесу. Розкажіть про своє бачення цього шляху розвитку.
– На жаль, тільки зараз у багатьох серйозних компаніях, котрі зайняли свою нішу в агропромисловому комплексі країни, з’явилися проекти співпраці з органами місцевого самоврядування та територіальними громадами. Щодо нашого агрохолдингу, то ми відразу, з часу його створення, допомагаємо жителям тих населених пунктів, де працюємо. Така зараз реальність, що держава не в змозі достатньо фінансувати ні освіту, ні медицину, ні культуру, ні соціальні програми. Тому ми, наскільки дозволяють нам наші можливості, надаємо допомогу у газифікації сіл, ремонті соціально-культурних об’єктів та доріг. Навчаємо за свій рахунок молодь, поповнюємо книжковий фонд бібліотек, піклуємося про ветеранів, надаємо можливість селам розвиватися. Сьогодні багато ділків дивляться на українське село, як на поживу. Вони спустошують соняшником чорноземи, не розвивають інфраструктуру, руйнують важкою технікою дороги. Одним словом діють на селі, як окупанти. Вважаю, що на державному рівні має бути прийняте рішення щодо таких «бізнесменів». Українське село потребує підтримки та уваги, як з боку держави, так і зі сторони бізнесу.
– А які основні напрями вашої роботи в обласній раді?
–В обласній раді я очолюю постійну комісію з питань агропромислового комплексу, соціального розвитку села та земельних відносин. Це дуже відповідальна робота, адже йдеться про розвиток майже 90 відсотків території Черкащини. Мені дуже приємно, що цього року нам вдалося прийняти програму розвитку, яка дозволить допомогти людям. У її рамкам буде газифіковано 33 сільські населені пункти, відкрито у «глибинці» 16 пунктів швидкої медичної допомоги, закуплено 42 шкільних автобуси, відремонтовано автошляхи комунальної власності у 140 селах та інше. Хотілося б зробити більше, але ми виходимо з тих можливостей області, які сьогодні є.
–Нині, особливо на селі, люди тривожаться з приводу майбутнього продажу землі. Яка ваша позиція?
–Земля має використовуватися ефективно й дбайливо. Ми повинні повністю, але дуже бережливо, використовувати той потенціал, який щедро подарований Україні Богом і природою. Це може зробити тільки ефективний власник. Тому щодо проведення земельної реформи я повністю підтримую позицію Президента України Віктора Януковича. Функціонування ринку землі принесе в український АПК додаткові інвестиції, що вкрай важливо в нинішній ситуації. Збільшиться також і відповідальність, оскільки власник докладатиме всіх зусиль аби використовувати землю ефективно. Держава ж матиме додаткові можливості для встановлення жорсткої відповідальності щодо порушення правил сівозміни. Отже, ми зможемо вирішити колосальну проблему, яка сьогодні робить виклик національній безпеці – погіршення якості ґрунтів України.
Підкреслюю, обов’язково при купівлі землі та її подальшому використанні повинні бути враховані питання сівозміни. Це потрібно зробити для того, щоб ті «бізнесмени», які хочуть лише нагріти руки на соняшнику та ріпаку й залишити державу без пшениці, ячменю, гречки та інших культур, розуміли: не будеш дотримуватися сівозміни – не користуватимешся землею. Ще один важливий аспект – це можливі спекуляції. Щоб цього не сталося, законодавець має виписати чіткі норми, які б унеможливлювали гендлювання землею. Наприклад, особа, яка купує сільськогосподарську землю, не має права продавати її протягом 5-10 років.
При продажу землі необхідно усвідомлювати, що ми виставляємо на вільні торги найбільший український скарб. Дорожчого за землю у нас немає нічого. Треба розуміти, що сьогодні на світовому ринку спостерігається величезна конкуренція за вільну землю сільськогосподарського призначення. Китай, Індія, Корея, арабські країни розпочали масштабні національні програми з купівлі величезних ділянок по всьому світі. Вважаю, що Україна має потенціал для розвитку сільського господарства за власний рахунок. Ми можемо знову, як колись, стати житницею світу. Моя мрія: слава українських товарів має гриміти від Сходу до Заходу, а українське село має стати заможним та процвітаючим. Впевнений, так воно і буде. Потрібно лише докласти зусиль і праці.
Лідія Титаренко, «Голос України», №121, 7 липня 2011 року
– Геннадію Борисовичу, вам довелося піднімати з економічної прірви цукрові виробництва Черкащини. Чому так трапилося, що колись потужна, успішна галузь не витримала першого ж іспиту ринкової економіки?
– Цукрова галузь – одна з найскладніших виробничих сфер агропромислового комплексу. Вирощування солодких коренів та їх переробка потребують наукового підходу, значних фінансових витрат й організаційних можливостей. Це вищий пілотаж у сільському господарстві. Тому у переломні 90-ті першими жертвами кризи й стали цукроварні. З приходом на підприємства нових, часто безвідповідальних і некомпетентних власників, розпалася усталена схема постачання цукрового буряку. Через диспаритет цін, відсутність розрахунків за вирощену сировину, сільгоспвиробники різко зменшили площі бурякосіяння. Розпочалися справжні війни за цукрові коренеплоди. Навіть потужним підприємствам тоді було несолодко. Вони задихались від нестачі оборотних коштів і сировини, почали простоювати. Фахівці-цукровари залишали заводи, занепадала соціальна інфраструктура селищ і містечок, де працювали переробні виробництва. У той час на заводських територіях з’явилися заготівельники металу. Спеціальні бригади їздили областями і викорчовували ще працюючі підприємства. Боронили свої цукроварні тільки самі заводчани. Це були тяжкі часи. Скажу образно – Україною прокотилася війна. Війна проти цукрової галузі. Країна втратила свої потенційні можливості, своє помітне місце на світовому ринку. У 1991 році цукрова галузь надавала в бюджет 13 відсотків грошових надходжень. Тоді ж Україна входила до складу шести найбільших світових експортерів, займаючи сегмент 13-20 відсотків. Зараз же ми іноді маємо дефіцит цукру навіть на внутрішньому ринку.
– Як бачимо, динаміка спаду цукроваріння вражаюча. Щоб зупинити виробництво, великого розуму не треба. А як повернути його до життя?
– Для цього необхідно докласти чимало зусиль. І нервів. На Селищанський цукровий завод, що в Корсунь-Шевченківському районі, наша компанія прийшла у 2000-му році. Від колишнього підприємства залишилися старі стіни, купа металобрухту і борги - понад 25 мільйонів гривень. Заводом вже цікавилися «металісти». Однак, наше товариство, зваживши всі ризики, взялося за докорінну реконструкцію і модернізацію підприємства. Протягом десяти років, крок за кроком, методично і наполегливо, ми вкладали гроші, свою енергію та ентузіазм у виробництво та оновлення заводу. Нам вдалося у 2,5 раза наростити виробничі потужності. Завод-банкрут перетворився на працююче, успішне, рентабельне підприємство, котре щороку нарощує обсяги і темпи зростання виробництва. Селищанський цукрозавод одним із перших в Україні розпочинає заготівлю солодких коренів і сезон цукроваріння. Ми добилися відмінних виробничих показників, які забезпечують стабільний фінансовий стан підприємства.
– Маючи за плечима такий великий досвід, піднімати ще два «лежачих» цукрозаводи було легше?
– Я за натурою людина діяльна. Не можу сидіти, склавши руки, коли бачу безгосподарність, байдужість, руйнацію. Саме тому я і взявся вдихнути життя ще у два підприємства. Набутий у Селищі досвід справді знадобився. Разом із фахівцями за два роки вдалося налагодити ефективну роботу на обох цукроварнях. Одночасно ми почали здійснювати довгострокову програму модернізації, збільшення площ бурякосіяння. Світова практика показує, що найуспішніші, найефективніші агроформування – великі підприємства. Тільки потужне, сучасне, модернізоване підприємство здатне конкурувати на будь-якому рівні.
– Однак, щоб цукропереробні виробництва стали помітними гравцями на світовому ринку, потрібні значні інвестиції, у тому числі й зарубіжні.
– Не потрібно чекати на те, що хтось вирішить за нас наші проблеми. Інвестиції потрібні, але в Україні достатньо власних можливостей, щоб підняти галузь з колін. Іноземних інвесторів, як правило, цікавить тільки прибуток. Вітчизняні виробники підходять до вирішення проблем комплексно. Адже мало запустити підприємство і забезпечити виробництво цукру. Привезти тростину і розпочати її переробку – це дуже простий шлях. Однак для України важливо забезпечити себе власною сировиною. Я говорю про збільшення площ бурякосіяння, забезпечення людей на селі роботою. У такому випадку ми не будемо залежати від ситуації на світових ринках, від коливань цін на сировину. У нас має бути створений замкнутий цикл виробництва. Тільки тоді галузь зможе отримати перспективу. Крім того, потрібно ще й дбати про розвиток українського села, відновлювати зруйновану соціальну інфраструктуру, допомагати людям. Це шлях відповідального власника. Його може пройти лише людина, якій відомо про всі проблеми й негаразди Батьківщини, і яка хоче змінити ситуацію на краще.
– Які кроки повинна здійснити влада для стимулювання розвитку цукрової галузі?
– Вважаю, що Україні, як потужній аграрній країні, потрібна комплексна Державна програма розвитку цукрової галузі на найближчі 20 років. Вона має враховувати нинішній стан, ситуацію на зовнішніх ринках, позиції наших конкурентів, майбутню динаміку, враховувати всі «підводні камені» і негативні тенденції. Така програма має зафіксувати реальні механізми стимулювання технічного переобладнання заводів, їх модернізації. По суті, це повинен бути 20-річний бізнес-план для держави, який би враховував інтереси бюджету, виробників та відповідав сучасній стратегії розвитку України.Ще одна важлива позиція – це просування українського цукру на світовий ринок. Насамперед, йдеться про ринок Російської Федерації, який поки що для нас закритий, а також про традиційні для українського цукру ринки збуту в Середній Азії та Закавказзі. Нам необхідно також думати про експансію на інші ринки. Без втручання уряду тут не обійтися, адже мова йде в тому числі і про міждержавні домовленості. Я й надалі стою на позиції, що Україна має виробляти не менше 3 мільйонів тонн цукру на рік, з яких на експорт має йти 1,2 мільйона. Ось чому потрібно діяти комплексно – нарощувати виробництво, одночасно просуваючи вітчизняну продукцію за допомогою держави на зовнішні ринки.
– Ви є одним з небагатьох прихильників ідеї повномасштабної соціальної відповідальності бізнесу. Розкажіть про своє бачення цього шляху розвитку.
– На жаль, тільки зараз у багатьох серйозних компаніях, котрі зайняли свою нішу в агропромисловому комплексі країни, з’явилися проекти співпраці з органами місцевого самоврядування та територіальними громадами. Щодо нашого агрохолдингу, то ми відразу, з часу його створення, допомагаємо жителям тих населених пунктів, де працюємо. Така зараз реальність, що держава не в змозі достатньо фінансувати ні освіту, ні медицину, ні культуру, ні соціальні програми. Тому ми, наскільки дозволяють нам наші можливості, надаємо допомогу у газифікації сіл, ремонті соціально-культурних об’єктів та доріг. Навчаємо за свій рахунок молодь, поповнюємо книжковий фонд бібліотек, піклуємося про ветеранів, надаємо можливість селам розвиватися. Сьогодні багато ділків дивляться на українське село, як на поживу. Вони спустошують соняшником чорноземи, не розвивають інфраструктуру, руйнують важкою технікою дороги. Одним словом діють на селі, як окупанти. Вважаю, що на державному рівні має бути прийняте рішення щодо таких «бізнесменів». Українське село потребує підтримки та уваги, як з боку держави, так і зі сторони бізнесу.
– А які основні напрями вашої роботи в обласній раді?
–В обласній раді я очолюю постійну комісію з питань агропромислового комплексу, соціального розвитку села та земельних відносин. Це дуже відповідальна робота, адже йдеться про розвиток майже 90 відсотків території Черкащини. Мені дуже приємно, що цього року нам вдалося прийняти програму розвитку, яка дозволить допомогти людям. У її рамкам буде газифіковано 33 сільські населені пункти, відкрито у «глибинці» 16 пунктів швидкої медичної допомоги, закуплено 42 шкільних автобуси, відремонтовано автошляхи комунальної власності у 140 селах та інше. Хотілося б зробити більше, але ми виходимо з тих можливостей області, які сьогодні є.
–Нині, особливо на селі, люди тривожаться з приводу майбутнього продажу землі. Яка ваша позиція?
–Земля має використовуватися ефективно й дбайливо. Ми повинні повністю, але дуже бережливо, використовувати той потенціал, який щедро подарований Україні Богом і природою. Це може зробити тільки ефективний власник. Тому щодо проведення земельної реформи я повністю підтримую позицію Президента України Віктора Януковича. Функціонування ринку землі принесе в український АПК додаткові інвестиції, що вкрай важливо в нинішній ситуації. Збільшиться також і відповідальність, оскільки власник докладатиме всіх зусиль аби використовувати землю ефективно. Держава ж матиме додаткові можливості для встановлення жорсткої відповідальності щодо порушення правил сівозміни. Отже, ми зможемо вирішити колосальну проблему, яка сьогодні робить виклик національній безпеці – погіршення якості ґрунтів України.
Підкреслюю, обов’язково при купівлі землі та її подальшому використанні повинні бути враховані питання сівозміни. Це потрібно зробити для того, щоб ті «бізнесмени», які хочуть лише нагріти руки на соняшнику та ріпаку й залишити державу без пшениці, ячменю, гречки та інших культур, розуміли: не будеш дотримуватися сівозміни – не користуватимешся землею. Ще один важливий аспект – це можливі спекуляції. Щоб цього не сталося, законодавець має виписати чіткі норми, які б унеможливлювали гендлювання землею. Наприклад, особа, яка купує сільськогосподарську землю, не має права продавати її протягом 5-10 років.
При продажу землі необхідно усвідомлювати, що ми виставляємо на вільні торги найбільший український скарб. Дорожчого за землю у нас немає нічого. Треба розуміти, що сьогодні на світовому ринку спостерігається величезна конкуренція за вільну землю сільськогосподарського призначення. Китай, Індія, Корея, арабські країни розпочали масштабні національні програми з купівлі величезних ділянок по всьому світі. Вважаю, що Україна має потенціал для розвитку сільського господарства за власний рахунок. Ми можемо знову, як колись, стати житницею світу. Моя мрія: слава українських товарів має гриміти від Сходу до Заходу, а українське село має стати заможним та процвітаючим. Впевнений, так воно і буде. Потрібно лише докласти зусиль і праці.
Лідія Титаренко, «Голос України», №121, 7 липня 2011 року