17 травня 2011, 18:42
– Геннадію Борисовичу, сьогодні Україна стоїть перед вибором приєднання до Митного союзу Росії, Казахстану і Білорусі, а також створення зони вільної торгівлі з Євросоюзом. Який шлях більш вигідний для українського сільського господарства та агропромислового комплексу Черкащини?
– Я б не ставив питання таким чином. Україна сьогодні проводить переговори з усіма зарубіжними партнерами. Перед країною і владою стоїть чітке завдання – збільшити експорт і поповнити валютні запаси. Я неодноразово підкреслював, що для того, аби черкаський агропромисловий комплекс запрацював на повну потужність, йому потрібні чотири основні речі: відновлення, інвестиції, державна підтримка і вихід на зовнішні ринки. Сьогодні ми бачимо, як влада вирішує останнє завдання. Нам украй потрібне збільшення експорту і в Росію, і в ЄС. Не потрібно заганяти себе в рамки будь-якого вибору, адже таким чином ми втратимо можливості для розвитку.
– Але й у Москві, й у Брюсселі підкреслюють, що Україна має визначитися з вибором…
– Звичайно, такі заяви лунають, але це не означає, що ми маємо болісно реагувати на них. Щоб було зрозуміло, що відбувається, наведу простий приклад. Уявіть собі базар, на який господар вивіз власну картоплю на продаж. Він уклав у її вирощування багато часу й зусиль. Він купував хімікати, щоб труїти колорадського жука, платив за оранку. Картопля вродила на славу, і такого якісного товару немає ні в кого на базарі. І от до нього підходить іноземець і каже: «Продай мені картоплю за 30 копійок». Підходить ще один покупець і пропонує за картоплю 60 копійок. Господар відмовляється, тому що знає, скільки праці й грошей було вкладено у вирощене. Покупці починають сперечатися між собою, підвищувати ціну, пропонувати все більш вигідні умови, але при цьому починають вимагати, щоб господар продав увесь свій товар лишень одному з них. Але картоплі в господаря вистачить на всіх, ще й лишиться! Чому він має вибирати між покупцями? Його ціль – заробити на продажу, на виручені гроші почати ремонт у власній оселі, відкласти кошти на навчання дитини, допомогти своїй родині. Тому він має уважно слухати покупців-іноземців, але не йти на умови, які йому не вигідні. Так і у випадку зовнішньоторгових переговорів України. Потенціалу в нас достатньо, щоб постачати продукти харчування в Росі, і в Європу. Це колосальні за розмірами ринки збуту, але наші можливості ще більші. Українським аграріям потрібні експортні контракти, але не ціною збитку для галузі. Як казав один британський міністр: «Ц відносинах між державами нема кохання, а є лише інтереси». Ми маємо відстоювати український інтерес і торгувати з усіма, з ким вигідно. Держава має отримувати прибуток.
– Які збитки ви маєте на увазі?
– Найскладніші переговори ідуть у сфері сільського господарства. Європа не хоче пускати до себе наші товари. І це незважаючи на те, що в країнах Євросоюзу агровиробники отримують величезні дотації від держави, тобто їх продукти мають бути більш конкурентоздатними. Але все-таки європейці побоюються конкуренції на своєму внутрішньому ринку від українських компаній. Вони дуже гарно розуміють наші потенціал і можливості. Зараз ідуть дуже складні переговори. За результатами 16-го раунду переговорів, Україна та Європейський Союз домовилися про певне зняття обмежень для 20 відсотків сільськогосподарської продукції. Тобто, це нульові митні ставки як на товари з України, так і на товари з ЄС. Я переконаний, що зупиняти переговори на цьому етапі непотрібно. Українські сільськогосподарські виробники мають отримати максимальний доступ на ринок Європи. Інакше, навіщо нам зона вільної торгівлі? Вона буде вигідна лишень європейцям, але не вітчизняним аграріям.
– Тобто, Україна відкриє свій внутрішній ринок, а Європа – ні?
– Саме так. Уявіть, що один товариш запросив іншого в гості. Вони сіли за щедро накритий стіл двома родинами, смачно поїли, поспілкувалися. І, прощаючись, гість запросив господаря на наступні вихідні до себе. У призначений час той прийшов до нього з родиною і став на порозі. А його товариш, який дякував за гостинність і клявся у дружбі, каже: «Давай-но ми постоїмо в сінях. Ось вода, ось трохи хліба. А в хату заходити і за стіл сідати тобі не можна, тому що ти мені не рівня та й у мене скрізь євроремонт, ще попсуєш ненароком». Хіба це партнерські відносини? Україна має чітко відстоювати свій інтерес і не приймати рішення похапцем. Зона вільної торгівлі має стати рівноправним союзом і принести нашій державі економічні дивіденди. В іншому випадку вона не потрібна.
– А як Ви ставитеся до входження України до Митного союзу Росії, Казахстану і Білорусі?
– Де-факто митний союз працює вже давно, адже з кожною із цих країн у нас укладені відповідні договори про вільну торгівлю. Інша справа, що за багато років у них існує безліч винятків. Тобто деякі товари, наприклад, цукор, обкладаються митом для того, щоб Україні було невигідно їх експортувати. Ринок СНД для нас украй важливий. І в тій же Росії чекають наші товари, які стали синонімом якості. У цьому я переконався на власні очі, коли торік разом із губернатором Сергієм Тулубом відвідав Форум російсько-української співпраці в Єкатеринбурзі. Тому нам потрібно розширювати зовнішню торгівлю. Інша справа – форма такої співпраці, адже ми є членами Всесвітньої Торгівельної Організації, а це накладає певні обмеження. Я підтримую ідею Президента України Віктора Януковича про приєднання України до Митного союзу за формулою «3+1». Тобто, Україна буде тісно співпрацювати з Росією, Білоруссю і Казахстаном, але за особливим партнерським статусом. Це не означає, що ми менше торгуватимемо чи менше уваги приділятимемо болісним питанням. Ні, це просто інший формат традиційних взаємовідносин і їх посилення.
– Але все-таки підписання таких договорів – це вибір певного вектору розвитку держави, чи не так?
– Не потрібно приносити в економічні питання політику. Від цього страждають і торгівля, і співпраця. Зараз Україна проводить активну зовнішньоекономічну політику. Уряд веде переговори про підписання договорів по вільній торгівлі з Туреччиною, Сінгапуром, Сирією, Марокко та іншими країнами. Ці договори менш заполітизовані, але сумарний ефект їх може бути не меншим. Візьмемо, наприклад, Марокко. За невеликими винятками – це пустеля Сахара, де нічого не росте. Але в цій країні проживає 33 мільйони людей! Якщо зняти торговельні обмеження, наші зернові стануть бажаним продуктом в цих краях. Та сама ситуація із Туреччиною і Сінгапуром, які купують наші зернові. Ще один приклад – Сирія, традиційний імпортер української пшениці. Щорічно ця невелика країна завозить до себе 1 – 1,2 мільйона тонн. Крім того, це «ключик» до всього арабського Близького Сходу, адже з більшістю країн регіону Сирія має зону вільної торгівлі. Це багаті країни, які хочуть і можуть купувати в нас продукти харчування. Тому створення зони вільної торгівлі з цією країною є вкрай важливим кроком. І йдеться не лише про наші пшеницю чи ячмінь. Країни Сходу та Північної Африки хочуть купувати українські мед і соняшникову олію, цукор і яблука. Інша справа, що сьогодні ми не можемо вдовольнити їхню зацікавленість з багатьох позицій. Тому наша основна ціль – збільшити виробництво та зайняти провідне місце на світовому ринку продуктів харчування. На фоні коливань цін на нафту, золото й срібло єдиною справжньою конвертованою одиницею у світі є харчі, які потрібні все більше й більше. Цією світовою «валютою» Україна забезпечена повністю і має використати свій потенціал.
Вважаю, що нам не потрібно зациклюватися лишень на торгівлі зі Сходом або Заходом. Україна має можливість вести взаємовигідну торгівлю із усіма регіонами світу. Головне – це орієнтована на експорт політика, яка допоможе нашим товаровиробникам закріпитися в країнах світу.
Сергій Доманський, «Черкаський край», №40, 17 травня 2011 року
– Я б не ставив питання таким чином. Україна сьогодні проводить переговори з усіма зарубіжними партнерами. Перед країною і владою стоїть чітке завдання – збільшити експорт і поповнити валютні запаси. Я неодноразово підкреслював, що для того, аби черкаський агропромисловий комплекс запрацював на повну потужність, йому потрібні чотири основні речі: відновлення, інвестиції, державна підтримка і вихід на зовнішні ринки. Сьогодні ми бачимо, як влада вирішує останнє завдання. Нам украй потрібне збільшення експорту і в Росію, і в ЄС. Не потрібно заганяти себе в рамки будь-якого вибору, адже таким чином ми втратимо можливості для розвитку.
– Але й у Москві, й у Брюсселі підкреслюють, що Україна має визначитися з вибором…
– Звичайно, такі заяви лунають, але це не означає, що ми маємо болісно реагувати на них. Щоб було зрозуміло, що відбувається, наведу простий приклад. Уявіть собі базар, на який господар вивіз власну картоплю на продаж. Він уклав у її вирощування багато часу й зусиль. Він купував хімікати, щоб труїти колорадського жука, платив за оранку. Картопля вродила на славу, і такого якісного товару немає ні в кого на базарі. І от до нього підходить іноземець і каже: «Продай мені картоплю за 30 копійок». Підходить ще один покупець і пропонує за картоплю 60 копійок. Господар відмовляється, тому що знає, скільки праці й грошей було вкладено у вирощене. Покупці починають сперечатися між собою, підвищувати ціну, пропонувати все більш вигідні умови, але при цьому починають вимагати, щоб господар продав увесь свій товар лишень одному з них. Але картоплі в господаря вистачить на всіх, ще й лишиться! Чому він має вибирати між покупцями? Його ціль – заробити на продажу, на виручені гроші почати ремонт у власній оселі, відкласти кошти на навчання дитини, допомогти своїй родині. Тому він має уважно слухати покупців-іноземців, але не йти на умови, які йому не вигідні. Так і у випадку зовнішньоторгових переговорів України. Потенціалу в нас достатньо, щоб постачати продукти харчування в Росі, і в Європу. Це колосальні за розмірами ринки збуту, але наші можливості ще більші. Українським аграріям потрібні експортні контракти, але не ціною збитку для галузі. Як казав один британський міністр: «Ц відносинах між державами нема кохання, а є лише інтереси». Ми маємо відстоювати український інтерес і торгувати з усіма, з ким вигідно. Держава має отримувати прибуток.
– Які збитки ви маєте на увазі?
– Найскладніші переговори ідуть у сфері сільського господарства. Європа не хоче пускати до себе наші товари. І це незважаючи на те, що в країнах Євросоюзу агровиробники отримують величезні дотації від держави, тобто їх продукти мають бути більш конкурентоздатними. Але все-таки європейці побоюються конкуренції на своєму внутрішньому ринку від українських компаній. Вони дуже гарно розуміють наші потенціал і можливості. Зараз ідуть дуже складні переговори. За результатами 16-го раунду переговорів, Україна та Європейський Союз домовилися про певне зняття обмежень для 20 відсотків сільськогосподарської продукції. Тобто, це нульові митні ставки як на товари з України, так і на товари з ЄС. Я переконаний, що зупиняти переговори на цьому етапі непотрібно. Українські сільськогосподарські виробники мають отримати максимальний доступ на ринок Європи. Інакше, навіщо нам зона вільної торгівлі? Вона буде вигідна лишень європейцям, але не вітчизняним аграріям.
– Тобто, Україна відкриє свій внутрішній ринок, а Європа – ні?
– Саме так. Уявіть, що один товариш запросив іншого в гості. Вони сіли за щедро накритий стіл двома родинами, смачно поїли, поспілкувалися. І, прощаючись, гість запросив господаря на наступні вихідні до себе. У призначений час той прийшов до нього з родиною і став на порозі. А його товариш, який дякував за гостинність і клявся у дружбі, каже: «Давай-но ми постоїмо в сінях. Ось вода, ось трохи хліба. А в хату заходити і за стіл сідати тобі не можна, тому що ти мені не рівня та й у мене скрізь євроремонт, ще попсуєш ненароком». Хіба це партнерські відносини? Україна має чітко відстоювати свій інтерес і не приймати рішення похапцем. Зона вільної торгівлі має стати рівноправним союзом і принести нашій державі економічні дивіденди. В іншому випадку вона не потрібна.
– А як Ви ставитеся до входження України до Митного союзу Росії, Казахстану і Білорусі?
– Де-факто митний союз працює вже давно, адже з кожною із цих країн у нас укладені відповідні договори про вільну торгівлю. Інша справа, що за багато років у них існує безліч винятків. Тобто деякі товари, наприклад, цукор, обкладаються митом для того, щоб Україні було невигідно їх експортувати. Ринок СНД для нас украй важливий. І в тій же Росії чекають наші товари, які стали синонімом якості. У цьому я переконався на власні очі, коли торік разом із губернатором Сергієм Тулубом відвідав Форум російсько-української співпраці в Єкатеринбурзі. Тому нам потрібно розширювати зовнішню торгівлю. Інша справа – форма такої співпраці, адже ми є членами Всесвітньої Торгівельної Організації, а це накладає певні обмеження. Я підтримую ідею Президента України Віктора Януковича про приєднання України до Митного союзу за формулою «3+1». Тобто, Україна буде тісно співпрацювати з Росією, Білоруссю і Казахстаном, але за особливим партнерським статусом. Це не означає, що ми менше торгуватимемо чи менше уваги приділятимемо болісним питанням. Ні, це просто інший формат традиційних взаємовідносин і їх посилення.
– Але все-таки підписання таких договорів – це вибір певного вектору розвитку держави, чи не так?
– Не потрібно приносити в економічні питання політику. Від цього страждають і торгівля, і співпраця. Зараз Україна проводить активну зовнішньоекономічну політику. Уряд веде переговори про підписання договорів по вільній торгівлі з Туреччиною, Сінгапуром, Сирією, Марокко та іншими країнами. Ці договори менш заполітизовані, але сумарний ефект їх може бути не меншим. Візьмемо, наприклад, Марокко. За невеликими винятками – це пустеля Сахара, де нічого не росте. Але в цій країні проживає 33 мільйони людей! Якщо зняти торговельні обмеження, наші зернові стануть бажаним продуктом в цих краях. Та сама ситуація із Туреччиною і Сінгапуром, які купують наші зернові. Ще один приклад – Сирія, традиційний імпортер української пшениці. Щорічно ця невелика країна завозить до себе 1 – 1,2 мільйона тонн. Крім того, це «ключик» до всього арабського Близького Сходу, адже з більшістю країн регіону Сирія має зону вільної торгівлі. Це багаті країни, які хочуть і можуть купувати в нас продукти харчування. Тому створення зони вільної торгівлі з цією країною є вкрай важливим кроком. І йдеться не лише про наші пшеницю чи ячмінь. Країни Сходу та Північної Африки хочуть купувати українські мед і соняшникову олію, цукор і яблука. Інша справа, що сьогодні ми не можемо вдовольнити їхню зацікавленість з багатьох позицій. Тому наша основна ціль – збільшити виробництво та зайняти провідне місце на світовому ринку продуктів харчування. На фоні коливань цін на нафту, золото й срібло єдиною справжньою конвертованою одиницею у світі є харчі, які потрібні все більше й більше. Цією світовою «валютою» Україна забезпечена повністю і має використати свій потенціал.
Вважаю, що нам не потрібно зациклюватися лишень на торгівлі зі Сходом або Заходом. Україна має можливість вести взаємовигідну торгівлю із усіма регіонами світу. Головне – це орієнтована на експорт політика, яка допоможе нашим товаровиробникам закріпитися в країнах світу.
Сергій Доманський, «Черкаський край», №40, 17 травня 2011 року