13 травня 2011, 18:41
Завдяки її відомості Інну Губенко немає потреби особливо відрекомендовувати. Директорка Черкаського медичного коледжу, голова Спілки жінок Черкащини, депутат Черкаської обласної ради… Види діяльності, в яких вона успішно реалізувалася, можна перераховувати до безкінечності. Про те, як їй це вдається, ми і розмовляємо з Інною Яківною.
— Інно Яківно, ви — і директор, і депутат, і голова Спілки жінок Черкащини, і просто яскрава жінка, яка завжди чудово виглядає. Як примудряєтеся все це поєднувати?
— Я виховувалася в сім’ї, де було четверо дітей: три старші брати і я — молодша сестричка. Тож мені приділяли особливу увагу. Крім цього, так уже передається з покоління в покоління: у нашій міцній і дружній родині кожна дитина повинна була мати свої обов’язки та бездоганно їх виконувати. Вимоги батьків до нас висували дуже високі: вони вважали, що ми мусимо навчатися, і навчатися добре. Водночас ми були дуже любимі і балувані діти. Хоча мені доводилося важкувато, адже я молодша, і всі хотіли мене чогось навчити. Брати навіть обирали мені ім’я, дуже скрупульозно, прискіпливо... Батько за освітою був агроном, мама — бухгалтер. Притому батько завжди займався партійногосподарською роботою.
— То це від нього вам дісталося прагнення брати активну участь у громадському житті?
— Тато був дуже добрий і водночас дуже строгий. Він оберігав мене, довгоочікувану дівчинку в сім’ї. І мене виховали як відповідальну людину, яка повинна завжди мати власну точку зору, але завжди і прислухатися до думки старших. Я назавжди запам’ятала настанову батька: «Ти завжди мусиш вислухати людину. Ти завжди зобов’язана допомогти людині. Якщо хтось звернувся до тебе, це означає, що крім тебе, нікому допомогти. І ти завжди повинна зустріти людину з посмішкою на обличчі, ти завжди повинна бути привітною, охайною, зобов’язана мати зовнішність відповідно до твоєї роботи, твоєї родини, твоєї дитини, бо ти своїм прикладом повинна виховувати». Так я і роблю (посміхається). Також своїм вихованням я завдячую й школі №4, де навчалася. Це була сильна школа, з глибокими традиціями, де працювали дуже потужні викладачі.
— Інно Яківно, а чому ви обрали саме шлях лікаря, у вашій родині були лікарі?
— Дідусь допрацювався до посади начальника управління охорони здоров’я в Сумах, а бабуся була провідним акушером-гінекологом. Я говорю про двоюрідних бабусю та дідуся, але вони були нам дуже близькі. І слугували для мене прикладом. Я дивилася, скільки людей до них звертається зі своїми проблемами, як вони допомагають їм. А знаєте, яка цупка дитяча пам’ять? Та й батько із самого дитинства бачив у мені лікаря, і чомусь саме дитячого. Тож я пішла на педіатричний факультет. Закінчила Київський медичний інститут — зараз це Національний медичний університет.
— Після інституту ви повернулися до Черкас?
— Ні, так сталося, що свою трудову діяльність я розпочала в Ленінграді. Адже саме там навчався мій чоловік у військовій академії зв’язку. Ленінградська школа медицини дуже потужна. Але і українська школа, з вантажем знань якої я приїхала, теж не пасла задніх. Професор Гудзенко ще у ті роки активно займався проблемою дисбактеріозу, розповідав нам, як вигодовувати дітей, як застосовувати кисломолочні суміші. У Ленінграді цього ще ніхто не робив. І я тільки місяць пропрацювала, як мене попросили прочитати лекцію для лікарів поліклініки про застосування цих кисломолочних сумішей у вигодовуванні дитини та про схему застосування антибіотиків, практиковану у нас в Україні. Це було дуже відповідально. Я так хвилювалася! Зателефонувала професорові Гудзенку та отримала дозвіл, а він ще й надиктував мені кілька необхідних абзаців. Я прочитала лекцію і отримала першу подяку. Це була велика довіра... Тож дуже вдячна долі, що саме у Ленінграді змогла розпочати свій професійний шлях, поєднавши українську та російську школи.
— А як у вашому житті з’явився черкаський медичний коледж?
— Ми повернулися до Черкас, і мені запропонували йти дільничним лікаремпедіатром на півтори ставки. Але доньці було лише півтора рочки, тому я не могла цілком віддатися роботі, але й втрачати навички не хотілося. І тут я зустріла свою однокурсницю, яка розказала мені, що працює в медколеджі, і можна працювати на півставки. Я вирішила піти і тимчасово попрацювати. Але, як кажуть, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове (сміється). І ось я працюю тут уже багато років. Пройшла шлях від викладача до директора коледжу.
— Гадаю, що потім були й інші пропозиції по роботі…
— Так, багато разів кликали на іншу роботу, не тільки в Черкасах, але й в Києві. Але у мене вже були батьки в похилому віці і одинока тітонька. Троє людей поважного віку потребували саме моєї допомоги, бо моїх братів на той час доля розкидала по різних куточках нашої батьківщини.
— Не шкодуєте про втрачені можливості?
— Ні. Мені пощастило — на Черкащині доля звела з дуже цікавими людьми, яких я знаю, поважаю, люблю, які мене також багато чого навчили. Ось, приміром, дві харизматичні, цікаві й розумні жінки: Марія Андріївна Орлик, голова Спілки жінок України, та Валентина Іванівна Довженко — на момент нашого знайомства вона була Міністром у справах сім’ї та молоді України. Потім очолила спочатку громадську (згодом громадсько-політичну) організацію «Жінки за майбутнє». Тож у мене були дуже потужні вчителі… Постійно розвивалася і в професійному плані — свого часу закінчила аспірантуру, я — кандидат медичних наук.
— Чи не важко поєднувати керівництво з іншими сферами діяльності?
— На сьогодні мені працювати добре і комфортно. Головне, що зараз керівництво області, зокрема голова Черкаської облдержадміністрації Сергій Борисович Тулуб, вимагає від всіх чіткості і, що дуже важливо, якості в роботі. Голова облради Валерій Черняк теж дає можливість чітко розуміти, які стоять завдання і як їх виконувати. Дуже важливо — завжди можна висловити свою думку з того чи іншого питання і отримати підтримку.
— Ви очолюєте Спілку жінок Черкащини, а хто ще з відомих жінок входить до цієї організації?
— У нас дуже дієва президія, у складі знані представниці. Це Валентина Демидова, Наталія СіренкоГорбенко, Валентина Артюх, Галина Тимофєєва, Ольга Жолдак, Лора Рубченко, Зоя Кулінич, Нона Лелека, Світлана Журба, Зінаїда Демідова.
— Чим саме займається громадська організація?
— Хоча ми й називаємося «Спілка жінок Черкащини», однак, погодьтеся, — немає суто жіночих справ. Адже невід’ємні справи чоловіка, жінки, дитини — тобто сім’ї. Є багато тем, які потребують уваги: питання здоров’я, проблеми ВІЛСНІД, куріння, захисту прав дитини, гендерна політика, насилля в сім’ї. Але найстрашніше те, що залишаються недоглянутими наші немічні батьки, які вкрай потребують уваги. І у нас зараз працює волонтерський загін, створений на базі Черкаського медичного коледжу. Студенти опікуються людьми похилого віку, надають всіляку допомогу... Зараз відновлюємо роботу громадської приймальні, яка безкоштовно надаватиме консультації акушерагінеколога, шкірвенеролога, юриста, психолога та інших спеціалістів. Хочемо відновити роботу телефону довіри. Вже знайшли приміщення і, гадаю, найближчим часом розпочнемо роботу.
— До громадської діяльності ви залучаєте і медколедж?
— Так, на щастя, моя робота допомагає згуртувати у цих важливих справах і молодь, і викладацький склад. Ми взяли участь в українонідерландській програмі MATRA, підготувавши власну програму: бачення догляду за людьми похилого віку. На сьогодні вже адаптована до наших навчальних планів програма введена на рівні дипломної і післядипломної освіти. Хочу відзначити, що наш навчальний заклад є самим потужним навчальним закладом в Україні серед закладів нашого рівня. І це дає мені змогу звертаючись в усі організації, до кожного з черкащан отримувати підтримку і змогу працювати та допомагати людям.
— Щоб мати можливість себе реалізовувати, потрібен надійний тил. Ваш чоловік не ревнує вас до усіх ваших починань та справ?
— Мені дуже пощастило — я маю підтримку і розуміння чоловіка. Він мені завжди дуже допомагав. Наприклад, донька завжди гарно вчилася, займалися і гімнастикою, і бальними танцями, і музикою. І я завжди знала, що наш татусь її зустріне, приведе додому, нагодує, приділить увагу. Взагалі за кожною успішною жінкою завжди стоїть сильний чоловік та сім’я. Це і підтримка, і турбота, і розрядка, і любов. І я дуже люблю і ціную свою родину. У мене вже є улюблена онучка Інночка — дуже приємно, що назвали на мою честь. Це моє сонечко, моя відрада, це зернятко, яке дає мені наснаги. Щоправда, мені кажуть, що я її надто балую (сміється).
— Інно Яківно, мабуть, це питання ставлять вам нерідко, і все ж таки — у чому секрет вашого завжди досконалого зовнішнього вигляду?
— А ви уявіть: на мене щодня дивляться дві з половиною тисячі молодих людей, які у нас навчаються. Вони ж помічають усе! І я не можу розслабитись ні на хвилину, адже маю бути для них прикладом в усьому.
Довідка
Губенко Інна Яківна
Директорка Черкаського медичного коледжу, кандидат медичних наук, заслужений лікар України, голова Асоціації лікарів Черкаської області, голова президії Черкаської обласної організації Спілки жінок Черкащини, голова Черкаської обласної організації ВПО «Жінки за майбутнє», депутат Черкаської обласної ради, голова комісії з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства в Черкаській облраді. Кавалер ордена «За заслуги» І, ІІ та ІІІ ступенів і нагороди «Свята Софія».
Перлини досвіду від Інни Губенко
Я щаслива людина, бо на своєму життєвому шляху у 90 відсотках випадків зустрічаю дуже гарних, позитивних, добрих людей, небайдужих до роботи чи людської біди.
Завжди треба жити сьогодні. Можеш допомогти людині сьогодні? Зроби це. Можеш вирішити питання сьогодні? Вирішуй. Не відкладай на завтра. Бо завтра ще будуть проблеми і питання. І постійно відкладаючи, ти збереш цілий ком проблем, які вже ніколи не вирішиш.
Є гарна народна мудрість: не помиляється лише той, хто нічого не робить. Тому треба працювати. Мене дивують люди, які постійно нарікають на свої проблеми. Не треба жалітися, треба ставати і вирішувати чергову проблему.
Я не знаю такого почуття як заздрість. І ніколи не знала ні «білої», ні «чорної» заздрості. Я можу лише радіти за тих, хто чогось досяг. Адже це тільки збоку здається, що досягти успіху так просто. Ні, за цим стоїть велика праця. Людина багато трудилася — багато і досягла. І тому я можу лише радіти за неї.
Для мене існує тільки людина, і не існує посада, яку вона обіймає. Я оцінюю людей суто за ставленням до роботи, сім’ї, за вмінням співчувати, допомагати та бути порядними.
Іноді мені дорікають, мовляв, я не виявляю емоцій. А я киплю, але киплю всередині. У нашій сім’ї заборонено виплескувати на когось особисті емоції. Бо, коли людина живе емоціями, то вона може наробити багато дурниць. Коли ж трішки притамовувати ці емоції, то можна досягнути більшого розуміння з людьми і кращих результатів у роботі.
Ніка Новак, «Черкащина регіональна», №15 (6 травня ) та №16 (13 травня 2011 року)
— Інно Яківно, ви — і директор, і депутат, і голова Спілки жінок Черкащини, і просто яскрава жінка, яка завжди чудово виглядає. Як примудряєтеся все це поєднувати?
— Я виховувалася в сім’ї, де було четверо дітей: три старші брати і я — молодша сестричка. Тож мені приділяли особливу увагу. Крім цього, так уже передається з покоління в покоління: у нашій міцній і дружній родині кожна дитина повинна була мати свої обов’язки та бездоганно їх виконувати. Вимоги батьків до нас висували дуже високі: вони вважали, що ми мусимо навчатися, і навчатися добре. Водночас ми були дуже любимі і балувані діти. Хоча мені доводилося важкувато, адже я молодша, і всі хотіли мене чогось навчити. Брати навіть обирали мені ім’я, дуже скрупульозно, прискіпливо... Батько за освітою був агроном, мама — бухгалтер. Притому батько завжди займався партійногосподарською роботою.
— То це від нього вам дісталося прагнення брати активну участь у громадському житті?
— Тато був дуже добрий і водночас дуже строгий. Він оберігав мене, довгоочікувану дівчинку в сім’ї. І мене виховали як відповідальну людину, яка повинна завжди мати власну точку зору, але завжди і прислухатися до думки старших. Я назавжди запам’ятала настанову батька: «Ти завжди мусиш вислухати людину. Ти завжди зобов’язана допомогти людині. Якщо хтось звернувся до тебе, це означає, що крім тебе, нікому допомогти. І ти завжди повинна зустріти людину з посмішкою на обличчі, ти завжди повинна бути привітною, охайною, зобов’язана мати зовнішність відповідно до твоєї роботи, твоєї родини, твоєї дитини, бо ти своїм прикладом повинна виховувати». Так я і роблю (посміхається). Також своїм вихованням я завдячую й школі №4, де навчалася. Це була сильна школа, з глибокими традиціями, де працювали дуже потужні викладачі.
— Інно Яківно, а чому ви обрали саме шлях лікаря, у вашій родині були лікарі?
— Дідусь допрацювався до посади начальника управління охорони здоров’я в Сумах, а бабуся була провідним акушером-гінекологом. Я говорю про двоюрідних бабусю та дідуся, але вони були нам дуже близькі. І слугували для мене прикладом. Я дивилася, скільки людей до них звертається зі своїми проблемами, як вони допомагають їм. А знаєте, яка цупка дитяча пам’ять? Та й батько із самого дитинства бачив у мені лікаря, і чомусь саме дитячого. Тож я пішла на педіатричний факультет. Закінчила Київський медичний інститут — зараз це Національний медичний університет.
— Після інституту ви повернулися до Черкас?
— Ні, так сталося, що свою трудову діяльність я розпочала в Ленінграді. Адже саме там навчався мій чоловік у військовій академії зв’язку. Ленінградська школа медицини дуже потужна. Але і українська школа, з вантажем знань якої я приїхала, теж не пасла задніх. Професор Гудзенко ще у ті роки активно займався проблемою дисбактеріозу, розповідав нам, як вигодовувати дітей, як застосовувати кисломолочні суміші. У Ленінграді цього ще ніхто не робив. І я тільки місяць пропрацювала, як мене попросили прочитати лекцію для лікарів поліклініки про застосування цих кисломолочних сумішей у вигодовуванні дитини та про схему застосування антибіотиків, практиковану у нас в Україні. Це було дуже відповідально. Я так хвилювалася! Зателефонувала професорові Гудзенку та отримала дозвіл, а він ще й надиктував мені кілька необхідних абзаців. Я прочитала лекцію і отримала першу подяку. Це була велика довіра... Тож дуже вдячна долі, що саме у Ленінграді змогла розпочати свій професійний шлях, поєднавши українську та російську школи.
— А як у вашому житті з’явився черкаський медичний коледж?
— Ми повернулися до Черкас, і мені запропонували йти дільничним лікаремпедіатром на півтори ставки. Але доньці було лише півтора рочки, тому я не могла цілком віддатися роботі, але й втрачати навички не хотілося. І тут я зустріла свою однокурсницю, яка розказала мені, що працює в медколеджі, і можна працювати на півставки. Я вирішила піти і тимчасово попрацювати. Але, як кажуть, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове (сміється). І ось я працюю тут уже багато років. Пройшла шлях від викладача до директора коледжу.
— Гадаю, що потім були й інші пропозиції по роботі…
— Так, багато разів кликали на іншу роботу, не тільки в Черкасах, але й в Києві. Але у мене вже були батьки в похилому віці і одинока тітонька. Троє людей поважного віку потребували саме моєї допомоги, бо моїх братів на той час доля розкидала по різних куточках нашої батьківщини.
— Не шкодуєте про втрачені можливості?
— Ні. Мені пощастило — на Черкащині доля звела з дуже цікавими людьми, яких я знаю, поважаю, люблю, які мене також багато чого навчили. Ось, приміром, дві харизматичні, цікаві й розумні жінки: Марія Андріївна Орлик, голова Спілки жінок України, та Валентина Іванівна Довженко — на момент нашого знайомства вона була Міністром у справах сім’ї та молоді України. Потім очолила спочатку громадську (згодом громадсько-політичну) організацію «Жінки за майбутнє». Тож у мене були дуже потужні вчителі… Постійно розвивалася і в професійному плані — свого часу закінчила аспірантуру, я — кандидат медичних наук.
— Чи не важко поєднувати керівництво з іншими сферами діяльності?
— На сьогодні мені працювати добре і комфортно. Головне, що зараз керівництво області, зокрема голова Черкаської облдержадміністрації Сергій Борисович Тулуб, вимагає від всіх чіткості і, що дуже важливо, якості в роботі. Голова облради Валерій Черняк теж дає можливість чітко розуміти, які стоять завдання і як їх виконувати. Дуже важливо — завжди можна висловити свою думку з того чи іншого питання і отримати підтримку.
— Ви очолюєте Спілку жінок Черкащини, а хто ще з відомих жінок входить до цієї організації?
— У нас дуже дієва президія, у складі знані представниці. Це Валентина Демидова, Наталія СіренкоГорбенко, Валентина Артюх, Галина Тимофєєва, Ольга Жолдак, Лора Рубченко, Зоя Кулінич, Нона Лелека, Світлана Журба, Зінаїда Демідова.
— Чим саме займається громадська організація?
— Хоча ми й називаємося «Спілка жінок Черкащини», однак, погодьтеся, — немає суто жіночих справ. Адже невід’ємні справи чоловіка, жінки, дитини — тобто сім’ї. Є багато тем, які потребують уваги: питання здоров’я, проблеми ВІЛСНІД, куріння, захисту прав дитини, гендерна політика, насилля в сім’ї. Але найстрашніше те, що залишаються недоглянутими наші немічні батьки, які вкрай потребують уваги. І у нас зараз працює волонтерський загін, створений на базі Черкаського медичного коледжу. Студенти опікуються людьми похилого віку, надають всіляку допомогу... Зараз відновлюємо роботу громадської приймальні, яка безкоштовно надаватиме консультації акушерагінеколога, шкірвенеролога, юриста, психолога та інших спеціалістів. Хочемо відновити роботу телефону довіри. Вже знайшли приміщення і, гадаю, найближчим часом розпочнемо роботу.
— До громадської діяльності ви залучаєте і медколедж?
— Так, на щастя, моя робота допомагає згуртувати у цих важливих справах і молодь, і викладацький склад. Ми взяли участь в українонідерландській програмі MATRA, підготувавши власну програму: бачення догляду за людьми похилого віку. На сьогодні вже адаптована до наших навчальних планів програма введена на рівні дипломної і післядипломної освіти. Хочу відзначити, що наш навчальний заклад є самим потужним навчальним закладом в Україні серед закладів нашого рівня. І це дає мені змогу звертаючись в усі організації, до кожного з черкащан отримувати підтримку і змогу працювати та допомагати людям.
— Щоб мати можливість себе реалізовувати, потрібен надійний тил. Ваш чоловік не ревнує вас до усіх ваших починань та справ?
— Мені дуже пощастило — я маю підтримку і розуміння чоловіка. Він мені завжди дуже допомагав. Наприклад, донька завжди гарно вчилася, займалися і гімнастикою, і бальними танцями, і музикою. І я завжди знала, що наш татусь її зустріне, приведе додому, нагодує, приділить увагу. Взагалі за кожною успішною жінкою завжди стоїть сильний чоловік та сім’я. Це і підтримка, і турбота, і розрядка, і любов. І я дуже люблю і ціную свою родину. У мене вже є улюблена онучка Інночка — дуже приємно, що назвали на мою честь. Це моє сонечко, моя відрада, це зернятко, яке дає мені наснаги. Щоправда, мені кажуть, що я її надто балую (сміється).
— Інно Яківно, мабуть, це питання ставлять вам нерідко, і все ж таки — у чому секрет вашого завжди досконалого зовнішнього вигляду?
— А ви уявіть: на мене щодня дивляться дві з половиною тисячі молодих людей, які у нас навчаються. Вони ж помічають усе! І я не можу розслабитись ні на хвилину, адже маю бути для них прикладом в усьому.
Довідка
Губенко Інна Яківна
Директорка Черкаського медичного коледжу, кандидат медичних наук, заслужений лікар України, голова Асоціації лікарів Черкаської області, голова президії Черкаської обласної організації Спілки жінок Черкащини, голова Черкаської обласної організації ВПО «Жінки за майбутнє», депутат Черкаської обласної ради, голова комісії з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства в Черкаській облраді. Кавалер ордена «За заслуги» І, ІІ та ІІІ ступенів і нагороди «Свята Софія».
Перлини досвіду від Інни Губенко
Я щаслива людина, бо на своєму життєвому шляху у 90 відсотках випадків зустрічаю дуже гарних, позитивних, добрих людей, небайдужих до роботи чи людської біди.
Завжди треба жити сьогодні. Можеш допомогти людині сьогодні? Зроби це. Можеш вирішити питання сьогодні? Вирішуй. Не відкладай на завтра. Бо завтра ще будуть проблеми і питання. І постійно відкладаючи, ти збереш цілий ком проблем, які вже ніколи не вирішиш.
Є гарна народна мудрість: не помиляється лише той, хто нічого не робить. Тому треба працювати. Мене дивують люди, які постійно нарікають на свої проблеми. Не треба жалітися, треба ставати і вирішувати чергову проблему.
Я не знаю такого почуття як заздрість. І ніколи не знала ні «білої», ні «чорної» заздрості. Я можу лише радіти за тих, хто чогось досяг. Адже це тільки збоку здається, що досягти успіху так просто. Ні, за цим стоїть велика праця. Людина багато трудилася — багато і досягла. І тому я можу лише радіти за неї.
Для мене існує тільки людина, і не існує посада, яку вона обіймає. Я оцінюю людей суто за ставленням до роботи, сім’ї, за вмінням співчувати, допомагати та бути порядними.
Іноді мені дорікають, мовляв, я не виявляю емоцій. А я киплю, але киплю всередині. У нашій сім’ї заборонено виплескувати на когось особисті емоції. Бо, коли людина живе емоціями, то вона може наробити багато дурниць. Коли ж трішки притамовувати ці емоції, то можна досягнути більшого розуміння з людьми і кращих результатів у роботі.
Ніка Новак, «Черкащина регіональна», №15 (6 травня ) та №16 (13 травня 2011 року)