25 червня 2014, 15:46
«Вечірні Черкаси», №26, 25 червня 2014 року
Голова обласної ради не зізнається про посаду односельцям.
Голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко після свого призначення здивувала й однопартійців, і колег-депутатів, і представників обласної влади. «Кухарка», як її жартома називали колеги-чоловіки, дуже швидко показала, що ладна впоратися і з політичною кухнею. Вона – єдина жінка в Україні, яка є головою обласної ради в Черкасах. Входить у комісію при Верховній Раді з питань децентралізації влади. Попри посаду, мешкає у селі Білозір\'я Черкаського району, порається на городі та їздить на роботу власним автомобілем.
Валентина Коваленко зустрічає у дверях кабінету в обласній раді.
– Відчуваю страшну депресію в зв\'язку із загибеллю п\'ятьох прикордонників із Оршанця. Руки опустилися й нічого не можу робити. Відчуття якоїсь невідворотності, – з сумом зізнається.
Запрошує сісти поруч із робочим столом.
– Не люблю це величезне робоче шкіряне крісло. На прийомах сідаю на звичайний стілець навпроти людини, – каже і продовжує тему ситуації на Сході. – Згадався минулорічний страшний сон. Тепер розумію, до чого він. Приснився величезний дуб, нереальної товщини стовбур, як на весь кабінет. Крони впираються десь в небо, верхівки не бачу. І раптом цей дуб падає, вивертається коріння і здригається земля. Я прокинулася, і стало страшно. Кажуть, що дуб – це рід. Думаю, дай, Боже, нам зберегти Україну. Це таке для України випробування, якщо ми його витримаємо, можна буде казати, що нація народилася.
– Які кроки мають бути від влади?
– Якщо наших людей щодня вбивають, мають бути дуже радикальні кроки – конкретна зачистка і зміцнення кордонів. Якщо чекатимемо далі, то почнуться «спалахи» і в нас, де війни ще немає. Позиція Путіна – не дати Україні можливості отямитися. Зробити слабкою. Над цим працюють великі маніпулятори свідомістю людини і психологи. Цьому сприяли і «регіонали», які в деякій мірі знали про плани Путіна. Починаючи з Харківських угод із Чорноморського флоту, статусу української мови, адаптації до проросійських програм у підручниках історії і зарубіжної літератури. Нас насадили на чужорідну інформацію, ніби приживили до верби грушу. Мені здається, що в східних регіонах люди страждають більше через проросійську позицію. Черкащани їдуть їх захищати, а вони називають їх бандерівцями.
– Які проблеми просять вирішити на прийомах?
– Уже було понад 200 звернень. Найчастіше звертаються з приводу порушень прав людини, невиконання законів. Це пов\'язано з рейдерськими захопленнями, земельними питаннями й безчинством фермерів та незаконним звільненням із роботи. Більшість звернень вирішена позитивно.
– Ви – єдина жінка, яка очолює обласну раду. Якою була реакція голів обласних рад на зібранні у Верховній Раді?
– Підходили з компліментами, що Черкащина представлена жінкою. А із Західної України хтось сказав: «Шевченко шукав свою долю-жінку, та аж на Черкащині таки знайшов». Якраз це було в контексті 200-річчя з дня народження поета. На засіданнях голови обласних рад звернули увагу на те, що я активно беру участь в обговоренні. Не боюся ставити відверті питання. Я розумію, що доля подарувала мені аванс і я маю його відпрацювати. Дуже переживаю, коли в чомусь не компетентна. Інколи налягає жах, Боже мій, скільки ж роботи, й затримуюся в кабінеті до десятої вечора. Людські проблеми пропускаю через себе. Перші три тижні аж захворіла від такого навантаження, їздила в обідню перерву на крапельниці. Тепер втягнулася і відчула, що ця місія не просто так, мабуть, Бог мені допомагає. А ще відчуваю підтримку доброзичливих людей і депутатського корпусу. Якщо критика на мою адресу буде посутня, мене це мобілізовуватиме.
– Як відреагувала родина на ваше призначення?
– Ще як була просто депутатом, син учив мене жити. Мовляв, усі вже щось мають і нормально живуть, а я вже друге скликання депутат, а досі про себе не подумала. Кажу: Ігоре, я така є, не дратуй мене своїми повчаннями. Бог мені дав слово. А якщо я буду думати про гроші, то він у мене цей талант забере. Це треба завжди пам\'ятати. Бог не дає одне й інше. І, коли мене несподівано для всіх обрали на цю посаду, син каже: «Мамо, я прошу вибачення. Виявляється, ти була права. Тебе люди обрали, бо ти завжди декларувала, що ти чесна. І люди це відчувають».
– Мій чоловік (Валентина Коваленко живе разом із другим чоловіком Володимиром Івановичем. – Ред.) – надзвичайно розуміюча і спокійна людина. Уміє проявити терпіння, бо зі мною нелегко. Я вперта і надзвичайно працездатна, як вхопилася писати, то пишу, якщо стала робити, то роблю до ночі і до упаду, щоб був порядок і в хаті, і на городі.
У кабінеті Валентини Коваленко багато вазонів, на столах стоять вази з волошками і ромашками. На стінах висять картини з пейзажами. За робочим місцем – портрет Шевченка. Під ним стоять одна велика ікона і три менші.
– Ту, що з бісера, зробила дружина мого колишнього чоловіка. Подарувала незадовго до мого обрання. Я її свого часу підтримала, коли вона мала проблеми зі здоров\'ям. А цю булаву, - показує півметрової величини вирізьблений козацький символ, - подарували в Харкові, коли я ще головою Спілки письменників їздила на Шевченківське свято. Передам її в музей на Чернечу гору.
– Чому переїхали жити в село?
– Моє єство бунтувало проти оцих запльованих під\'їздів, обмежених стін. Мені хотілося до зеленої трави, до поля. У мене ось руки, що, це голови обласної ради? – простягає обидві руки. – Мені їх соромно показувати. Сусідка радить одягати на город рукавички. Ну не можу я в них працювати. Я люблю відчувати землю і той же бур\'ян. Для мене тепер сапа, коса і серп – це як бальзам на вихідні. У селі не всі знають, що я очолюю обласну раду.
Одна сусідка питає, то ви в Черкасах якусь посаду там займаєте? Та, кажу, якусь займаю, – посміхається і зізнається. – Удома надіну найгіршу футболку чи штани і сапаю. Чоловік лається: «Та одягнися нормально, ти ж наче таку посаду займаєш». Ну то й що, кажу, хіба я не така, як усі? Вмію косити і жати, рубати дрова. Дехто переконує: нащо голові облради ті кролі? А мені все це приносить радість. Нещодавно качка висиділа восьмеро каченят, собака народила семеро цуценят. Те гавкає, те нявкає, всі мене чекають. Через дорогу від двору в нас ліс, я там збираю трави. У печі сушу груші й абрикоси. Умію пекти пироги. Вивчаю свій родовід, дійшла до 5 коліна. Кажуть, якщо людина до сьомого знає свій рід, то цим вона сильніша. Хочу посадити сад. Як кажуть про чоловіків, сина й дочку вже виростила, тепер беруся будувати будинок. За два роки заклали з чоловіком фундамент. Цегли закупили на третину, бо на більше грошей не вистачило.
Зізнаюся, що дуже скучила за писанням віршів, боюся себе втратити. Зараз накопичую вражень, збираю матеріал, якщо Бог дасть віка, щоб я змогла це сісти і написати.
Голова обласної ради не зізнається про посаду односельцям.
Голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко після свого призначення здивувала й однопартійців, і колег-депутатів, і представників обласної влади. «Кухарка», як її жартома називали колеги-чоловіки, дуже швидко показала, що ладна впоратися і з політичною кухнею. Вона – єдина жінка в Україні, яка є головою обласної ради в Черкасах. Входить у комісію при Верховній Раді з питань децентралізації влади. Попри посаду, мешкає у селі Білозір\'я Черкаського району, порається на городі та їздить на роботу власним автомобілем.
Валентина Коваленко зустрічає у дверях кабінету в обласній раді.
– Відчуваю страшну депресію в зв\'язку із загибеллю п\'ятьох прикордонників із Оршанця. Руки опустилися й нічого не можу робити. Відчуття якоїсь невідворотності, – з сумом зізнається.
Запрошує сісти поруч із робочим столом.
– Не люблю це величезне робоче шкіряне крісло. На прийомах сідаю на звичайний стілець навпроти людини, – каже і продовжує тему ситуації на Сході. – Згадався минулорічний страшний сон. Тепер розумію, до чого він. Приснився величезний дуб, нереальної товщини стовбур, як на весь кабінет. Крони впираються десь в небо, верхівки не бачу. І раптом цей дуб падає, вивертається коріння і здригається земля. Я прокинулася, і стало страшно. Кажуть, що дуб – це рід. Думаю, дай, Боже, нам зберегти Україну. Це таке для України випробування, якщо ми його витримаємо, можна буде казати, що нація народилася.
– Які кроки мають бути від влади?
– Якщо наших людей щодня вбивають, мають бути дуже радикальні кроки – конкретна зачистка і зміцнення кордонів. Якщо чекатимемо далі, то почнуться «спалахи» і в нас, де війни ще немає. Позиція Путіна – не дати Україні можливості отямитися. Зробити слабкою. Над цим працюють великі маніпулятори свідомістю людини і психологи. Цьому сприяли і «регіонали», які в деякій мірі знали про плани Путіна. Починаючи з Харківських угод із Чорноморського флоту, статусу української мови, адаптації до проросійських програм у підручниках історії і зарубіжної літератури. Нас насадили на чужорідну інформацію, ніби приживили до верби грушу. Мені здається, що в східних регіонах люди страждають більше через проросійську позицію. Черкащани їдуть їх захищати, а вони називають їх бандерівцями.
– Які проблеми просять вирішити на прийомах?
– Уже було понад 200 звернень. Найчастіше звертаються з приводу порушень прав людини, невиконання законів. Це пов\'язано з рейдерськими захопленнями, земельними питаннями й безчинством фермерів та незаконним звільненням із роботи. Більшість звернень вирішена позитивно.
– Ви – єдина жінка, яка очолює обласну раду. Якою була реакція голів обласних рад на зібранні у Верховній Раді?
– Підходили з компліментами, що Черкащина представлена жінкою. А із Західної України хтось сказав: «Шевченко шукав свою долю-жінку, та аж на Черкащині таки знайшов». Якраз це було в контексті 200-річчя з дня народження поета. На засіданнях голови обласних рад звернули увагу на те, що я активно беру участь в обговоренні. Не боюся ставити відверті питання. Я розумію, що доля подарувала мені аванс і я маю його відпрацювати. Дуже переживаю, коли в чомусь не компетентна. Інколи налягає жах, Боже мій, скільки ж роботи, й затримуюся в кабінеті до десятої вечора. Людські проблеми пропускаю через себе. Перші три тижні аж захворіла від такого навантаження, їздила в обідню перерву на крапельниці. Тепер втягнулася і відчула, що ця місія не просто так, мабуть, Бог мені допомагає. А ще відчуваю підтримку доброзичливих людей і депутатського корпусу. Якщо критика на мою адресу буде посутня, мене це мобілізовуватиме.
– Як відреагувала родина на ваше призначення?
– Ще як була просто депутатом, син учив мене жити. Мовляв, усі вже щось мають і нормально живуть, а я вже друге скликання депутат, а досі про себе не подумала. Кажу: Ігоре, я така є, не дратуй мене своїми повчаннями. Бог мені дав слово. А якщо я буду думати про гроші, то він у мене цей талант забере. Це треба завжди пам\'ятати. Бог не дає одне й інше. І, коли мене несподівано для всіх обрали на цю посаду, син каже: «Мамо, я прошу вибачення. Виявляється, ти була права. Тебе люди обрали, бо ти завжди декларувала, що ти чесна. І люди це відчувають».
– Мій чоловік (Валентина Коваленко живе разом із другим чоловіком Володимиром Івановичем. – Ред.) – надзвичайно розуміюча і спокійна людина. Уміє проявити терпіння, бо зі мною нелегко. Я вперта і надзвичайно працездатна, як вхопилася писати, то пишу, якщо стала робити, то роблю до ночі і до упаду, щоб був порядок і в хаті, і на городі.
У кабінеті Валентини Коваленко багато вазонів, на столах стоять вази з волошками і ромашками. На стінах висять картини з пейзажами. За робочим місцем – портрет Шевченка. Під ним стоять одна велика ікона і три менші.
– Ту, що з бісера, зробила дружина мого колишнього чоловіка. Подарувала незадовго до мого обрання. Я її свого часу підтримала, коли вона мала проблеми зі здоров\'ям. А цю булаву, - показує півметрової величини вирізьблений козацький символ, - подарували в Харкові, коли я ще головою Спілки письменників їздила на Шевченківське свято. Передам її в музей на Чернечу гору.
– Чому переїхали жити в село?
– Моє єство бунтувало проти оцих запльованих під\'їздів, обмежених стін. Мені хотілося до зеленої трави, до поля. У мене ось руки, що, це голови обласної ради? – простягає обидві руки. – Мені їх соромно показувати. Сусідка радить одягати на город рукавички. Ну не можу я в них працювати. Я люблю відчувати землю і той же бур\'ян. Для мене тепер сапа, коса і серп – це як бальзам на вихідні. У селі не всі знають, що я очолюю обласну раду.
Одна сусідка питає, то ви в Черкасах якусь посаду там займаєте? Та, кажу, якусь займаю, – посміхається і зізнається. – Удома надіну найгіршу футболку чи штани і сапаю. Чоловік лається: «Та одягнися нормально, ти ж наче таку посаду займаєш». Ну то й що, кажу, хіба я не така, як усі? Вмію косити і жати, рубати дрова. Дехто переконує: нащо голові облради ті кролі? А мені все це приносить радість. Нещодавно качка висиділа восьмеро каченят, собака народила семеро цуценят. Те гавкає, те нявкає, всі мене чекають. Через дорогу від двору в нас ліс, я там збираю трави. У печі сушу груші й абрикоси. Умію пекти пироги. Вивчаю свій родовід, дійшла до 5 коліна. Кажуть, якщо людина до сьомого знає свій рід, то цим вона сильніша. Хочу посадити сад. Як кажуть про чоловіків, сина й дочку вже виростила, тепер беруся будувати будинок. За два роки заклали з чоловіком фундамент. Цегли закупили на третину, бо на більше грошей не вистачило.
Зізнаюся, що дуже скучила за писанням віршів, боюся себе втратити. Зараз накопичую вражень, збираю матеріал, якщо Бог дасть віка, щоб я змогла це сісти і написати.