25 червня 2014, 15:38
Надія Собко, «Черкаський край», №51, 25 червня 2014 року
Не в усіх регіонах України зустрічається те прислів\'я, коли малий спритніше великого у кишеню все покладе. А от Малий Бузуків поклав у «кишеню» не багато і не мало, а великий промисловий об\'єкт – Малобузуківський гранкар\'єр. Ще в 30-их роках на так званому Куминому хуторі примітивним ручним способом видобували граніт, який навіть використовували на будівництві мосту через Дніпро у Черкасах. Дата народження підприємства – січень 1959 року, коли на загальних зборах селяни проголосували за виділення землі для кар\'єру на прохання Житомирського «Нерудпрому». Саме завдяки цьому підприємству електрифікували Малий Бузуків. Жителі сіл Голов\'ятине, Сунки, Зелевки отримали робочі місця.
Першим директором кар’єру став Г.А.Овсянников з Житомирського «Нерудпрому». Земля Смілянщини прийняла цю людину, а життя Малого Бузукова і його людей докорінно змінилося.
ПАТ «Мало-Бузуківський гранітний кар\'єр» став могутнім джерелом накопичення бюджету, зокрема Голов\'ятинської сільради. У січні цього року підприємство відсвяткувало своє 55-річчя. Колись роботу розпочинали першопроходці: Олексій та Іван Махаринці, Іван Цибко, Іван Ряженко, Андрій Поповиченко, Василь Майданиченко, Іван Нікітченко... Робота з каменем була нелегка, виснажлива. Зимою дошкуляли морози, хуртовини. Та колектив поповнювався все новими та новими іменами. На виробництві працювали цілі династії Діденків, Тригубенків, Тертичних, Проценків.
Люди йшли на заслужений відпочинок, а на зміну їм ставали молоді, освічені: Іван Ляхівець, Микола Грицаєнко, Сергій Поповиченко, Андрій Діденко, Іван Пилипенко. Ветерани праці не поривали зв\'язків з підприємством, ділилися з молодими своїм досвідом.
Іван Григорович Діденко в молодих літах на своєму металевому конику-тракторі засівав найкрутішу гору Данькову, а потім бульдозер гранітного кар\'єру переманив його до себе. Цьому «новому коханню» Іван Григорович не зраджував ще довгих 40 років. У негоду, в спеку і в морози удвох вони підкоряли гранітну твердь, ніби виконували накази українського Каменяра Івана Франка:
«Лупайте сю скалу!
Нехай ні жар, ні холод
не спинить вас!»
Ще був Іван Григорович першим із багатьох, хто отримав урядові нагороди за нелегку почесну працю. Це була медаль «За трудову відзнаку».
Доречно буде сказати слово і про нинішнього керівника ПАТ «Малобузуківський гранітний кар\'єр» Володимира Миколайовича Ніжнікова, який чверть століття очолює підприємство. Хоча для охочих писати про людей пан Ніжніков не подарунок. Можна подумати, що він не приїхав колись сюди працювати, а мовчки виступив із гранітної скелі.
Про таких у народі говорять: «Цільна натура... Ніби витесаний з однієї гранітної брили». Але де мало інформації, там допомагають легенди, розмови з людьми. Журналіст А. Глущенко в інформації про гранкар\'єр дарує читачам фразу: «Камінний господар, який змінив долю села». Чи не натяк це на лицарство, про яке йде мова у драмі Лесі Українки «Камінний господар»? Про себе Володимир Ніжніков говорить неохоче. Він взагалі скупий на слова. Добре це чи погано? У Святому Писанні якраз многослів\'я – гріх. Для людей праці, для тих, хто працює біля землі, на землі й... під землею, якраз характерна небагатослівність.
Саме таке родовідне коріння Володимира Ніжнікова. Його бабусі й прабабусі – з хліборобних країв. Дід і батько – з Донеччини, шахтарського краю. З краю, де хліб насущний заробляють тяжкою і небезпечною працею.
Зростав Володимир у простій працьовитій сім\'ї, в селищі Кринична Донецької області. Змалку звик цінувати шматок хліба, зароблений працею, звик опиратися лише на власні сили.
Якось із його уст пролунала ніби давно відома фраза: «У житті не буває випадковостей». Невипадково й він пройшов стільки шляхів-доріженьок у різних регіонах, допоки не зупинився працювати в Малому Бузукові. Невипадково цей чарівний і загадковий край прийняв і визнав цього чоловіка. Це душа почула поклик землі й скерувала його долю так, що він зумів поєднати корені предків-хліборобів Черкащини й гірників Донбасу.
Коли просять Володимира Миколайовича розповісти про себе, вираз обличчя стає таким, ніби йому пропонують щось неприємне.
– А що розповідати? Народився, ходив до школи, служив у війську. Далі навчався і ще навчався.
Оте «навчався» розшифровується: Роменський індустріальний технікум і Київський політехнічний інститут. Здобув кваліфікацію гірничого інженера. Розмова «про себе» скоро переливається у розмову про трудовий колектив. Навіть інтонація голосу теплішає.
Доповнити портрет керівника допоможе думка людей не «на камеру», а коли вони говорять невимушено. Тільки як заохотити робочу людину до розмови? Є сьогодні у вжитку слова, на які проста людина реагує миттєво. Це коли йдеться про Верховну Раду.
Ви, шановні, обирали свого керівника, Володимира Ніжнікова, депутатом до районної ради та до обласної. А чи не пора вже йому і до Верховної?
Та ні, директору Ніжнікову там немає що робити. Він не буде язиком молоти, руками розмахувати та ще маніжки на чужих сорочках рвати. І битися він не звик. Нашому керівнику і в кар\'єрі роботи по вуха, хоч відбавляй.
Оте слово «нашому» красномовно про все сказало. Продовжимо «авантюрну» розмову:
А чи є у вашого депутата Черкаської обласної ради якесь хобі? Он один народний депутат вірші пише, хтось бджоли розводить, хтось картини або ж автівки колекціонує, ще хтось довгоногих моделей на літаках у Париж катає...
Хобі для нашого директора одне – Робота. І пишеться це слово для нього з великої літери, – такою є відповідь робітників-каменярів. І стільки у цих міцних, як граніт, людей теплоти в словах.
До характеристики директора й колективу вагомими аргументами є те, що в гранкар\'єрі відсутня плинність кадрів. Робота сувора, нелегка, тому працюють переважно чоловіки. Та багато років трудиться на підприємстві й Ліда Іванівна Проценко. Вона профспілковий «бог», стоїть на захисті інтересів і прав робітників. Хоча «захищати», по суті, й немає від кого. Володимир Миколайович сам турбується про кожного працівника, ветеранів праці, він завжди поруч з людьми і в горі, і в радості. І тут він аж ніяк не скупий на слова. Хоча щира розмова не опускається до фамільярності. Розуміти людей, справедливо й спокійно керувати без жорстокості та гніву – це не здобуток освіти, інститутського навчання, а дар Божий, покликання. І його ставлення до людей ще раз підкреслює: Володимир Ніжніков знайшов себе в Малому Бузукові. А про те, що Малобузуківський кар\'єр знайшов свого керівника – красномовно підтверджує розвиток підприємства. Невелика фірма з примітивною технікою виросла до промислового велетня.
На зміну старому обладнанню прийшли потужні дробильно-сортувальні лінії. Старенькі «газони» пішли на «пенсію». їм на зміну стали «БЕЛази».
Виробництво значно зросло до 100, а потім і до 300 тисяч кубометрів сировини за рік. Цінний будівельний матеріал різного асортименту йде на будівництво доріг та інших об\'єктів у селах і містах Черкащини, відправляється за межі області. «Камінний господар» ремонтує дороги в Сунках, Зелевках, Тернівці, Великій Яблунівці, допомагає школам, дитсадкам, райлікарні, виділяє кошти на будівництво церкви в Голов\'ятиному. Ще виділяється матеріальна допомога на лікування працівників та їхніх сімей, соціальні потреби, турботи пенсіонерів. А в мальовничому місці для кар\'єрників побудували ціле житлове містечко.
Там, де є наполегливі, працьовиті люди, земля відкриває свою твердь, ніби свою душу, щедро обдаровує своїм багатством. Сьогодні ми бачимо великі досягнення, великі здобутки колись невеличкого підприємства у селі, яке здавна називають «Малим». Хоча всі знають, що за великими досягненнями стоїть титанічна праця. Аби досягти висот, подолано стільки проблем, перепон, а, часом, і невдач.
Недавно публічному акціонерному товариству «Малобузуківський гранітний кар\'єр» присвоєно звання «Підприємство високої екологічної культури».
А маленьке село, якого і на карті немає, переписує не тільки свою історію, а й давні улюблені казки. Пригадайте, як у казці П. Бажова «Хазяйка мідної гори» володарка таїла від народу свої скарби, відкривала їх лише обраним. «Камінний господар» відкриває свої скарби й свою душу для людей, їх добробуту, економічного й соціального розвитку нашої держави.
Не в усіх регіонах України зустрічається те прислів\'я, коли малий спритніше великого у кишеню все покладе. А от Малий Бузуків поклав у «кишеню» не багато і не мало, а великий промисловий об\'єкт – Малобузуківський гранкар\'єр. Ще в 30-их роках на так званому Куминому хуторі примітивним ручним способом видобували граніт, який навіть використовували на будівництві мосту через Дніпро у Черкасах. Дата народження підприємства – січень 1959 року, коли на загальних зборах селяни проголосували за виділення землі для кар\'єру на прохання Житомирського «Нерудпрому». Саме завдяки цьому підприємству електрифікували Малий Бузуків. Жителі сіл Голов\'ятине, Сунки, Зелевки отримали робочі місця.
Першим директором кар’єру став Г.А.Овсянников з Житомирського «Нерудпрому». Земля Смілянщини прийняла цю людину, а життя Малого Бузукова і його людей докорінно змінилося.
ПАТ «Мало-Бузуківський гранітний кар\'єр» став могутнім джерелом накопичення бюджету, зокрема Голов\'ятинської сільради. У січні цього року підприємство відсвяткувало своє 55-річчя. Колись роботу розпочинали першопроходці: Олексій та Іван Махаринці, Іван Цибко, Іван Ряженко, Андрій Поповиченко, Василь Майданиченко, Іван Нікітченко... Робота з каменем була нелегка, виснажлива. Зимою дошкуляли морози, хуртовини. Та колектив поповнювався все новими та новими іменами. На виробництві працювали цілі династії Діденків, Тригубенків, Тертичних, Проценків.
Люди йшли на заслужений відпочинок, а на зміну їм ставали молоді, освічені: Іван Ляхівець, Микола Грицаєнко, Сергій Поповиченко, Андрій Діденко, Іван Пилипенко. Ветерани праці не поривали зв\'язків з підприємством, ділилися з молодими своїм досвідом.
Іван Григорович Діденко в молодих літах на своєму металевому конику-тракторі засівав найкрутішу гору Данькову, а потім бульдозер гранітного кар\'єру переманив його до себе. Цьому «новому коханню» Іван Григорович не зраджував ще довгих 40 років. У негоду, в спеку і в морози удвох вони підкоряли гранітну твердь, ніби виконували накази українського Каменяра Івана Франка:
«Лупайте сю скалу!
Нехай ні жар, ні холод
не спинить вас!»
Ще був Іван Григорович першим із багатьох, хто отримав урядові нагороди за нелегку почесну працю. Це була медаль «За трудову відзнаку».
Доречно буде сказати слово і про нинішнього керівника ПАТ «Малобузуківський гранітний кар\'єр» Володимира Миколайовича Ніжнікова, який чверть століття очолює підприємство. Хоча для охочих писати про людей пан Ніжніков не подарунок. Можна подумати, що він не приїхав колись сюди працювати, а мовчки виступив із гранітної скелі.
Про таких у народі говорять: «Цільна натура... Ніби витесаний з однієї гранітної брили». Але де мало інформації, там допомагають легенди, розмови з людьми. Журналіст А. Глущенко в інформації про гранкар\'єр дарує читачам фразу: «Камінний господар, який змінив долю села». Чи не натяк це на лицарство, про яке йде мова у драмі Лесі Українки «Камінний господар»? Про себе Володимир Ніжніков говорить неохоче. Він взагалі скупий на слова. Добре це чи погано? У Святому Писанні якраз многослів\'я – гріх. Для людей праці, для тих, хто працює біля землі, на землі й... під землею, якраз характерна небагатослівність.
Саме таке родовідне коріння Володимира Ніжнікова. Його бабусі й прабабусі – з хліборобних країв. Дід і батько – з Донеччини, шахтарського краю. З краю, де хліб насущний заробляють тяжкою і небезпечною працею.
Зростав Володимир у простій працьовитій сім\'ї, в селищі Кринична Донецької області. Змалку звик цінувати шматок хліба, зароблений працею, звик опиратися лише на власні сили.
Якось із його уст пролунала ніби давно відома фраза: «У житті не буває випадковостей». Невипадково й він пройшов стільки шляхів-доріженьок у різних регіонах, допоки не зупинився працювати в Малому Бузукові. Невипадково цей чарівний і загадковий край прийняв і визнав цього чоловіка. Це душа почула поклик землі й скерувала його долю так, що він зумів поєднати корені предків-хліборобів Черкащини й гірників Донбасу.
Коли просять Володимира Миколайовича розповісти про себе, вираз обличчя стає таким, ніби йому пропонують щось неприємне.
– А що розповідати? Народився, ходив до школи, служив у війську. Далі навчався і ще навчався.
Оте «навчався» розшифровується: Роменський індустріальний технікум і Київський політехнічний інститут. Здобув кваліфікацію гірничого інженера. Розмова «про себе» скоро переливається у розмову про трудовий колектив. Навіть інтонація голосу теплішає.
Доповнити портрет керівника допоможе думка людей не «на камеру», а коли вони говорять невимушено. Тільки як заохотити робочу людину до розмови? Є сьогодні у вжитку слова, на які проста людина реагує миттєво. Це коли йдеться про Верховну Раду.
Ви, шановні, обирали свого керівника, Володимира Ніжнікова, депутатом до районної ради та до обласної. А чи не пора вже йому і до Верховної?
Та ні, директору Ніжнікову там немає що робити. Він не буде язиком молоти, руками розмахувати та ще маніжки на чужих сорочках рвати. І битися він не звик. Нашому керівнику і в кар\'єрі роботи по вуха, хоч відбавляй.
Оте слово «нашому» красномовно про все сказало. Продовжимо «авантюрну» розмову:
А чи є у вашого депутата Черкаської обласної ради якесь хобі? Он один народний депутат вірші пише, хтось бджоли розводить, хтось картини або ж автівки колекціонує, ще хтось довгоногих моделей на літаках у Париж катає...
Хобі для нашого директора одне – Робота. І пишеться це слово для нього з великої літери, – такою є відповідь робітників-каменярів. І стільки у цих міцних, як граніт, людей теплоти в словах.
До характеристики директора й колективу вагомими аргументами є те, що в гранкар\'єрі відсутня плинність кадрів. Робота сувора, нелегка, тому працюють переважно чоловіки. Та багато років трудиться на підприємстві й Ліда Іванівна Проценко. Вона профспілковий «бог», стоїть на захисті інтересів і прав робітників. Хоча «захищати», по суті, й немає від кого. Володимир Миколайович сам турбується про кожного працівника, ветеранів праці, він завжди поруч з людьми і в горі, і в радості. І тут він аж ніяк не скупий на слова. Хоча щира розмова не опускається до фамільярності. Розуміти людей, справедливо й спокійно керувати без жорстокості та гніву – це не здобуток освіти, інститутського навчання, а дар Божий, покликання. І його ставлення до людей ще раз підкреслює: Володимир Ніжніков знайшов себе в Малому Бузукові. А про те, що Малобузуківський кар\'єр знайшов свого керівника – красномовно підтверджує розвиток підприємства. Невелика фірма з примітивною технікою виросла до промислового велетня.
На зміну старому обладнанню прийшли потужні дробильно-сортувальні лінії. Старенькі «газони» пішли на «пенсію». їм на зміну стали «БЕЛази».
Виробництво значно зросло до 100, а потім і до 300 тисяч кубометрів сировини за рік. Цінний будівельний матеріал різного асортименту йде на будівництво доріг та інших об\'єктів у селах і містах Черкащини, відправляється за межі області. «Камінний господар» ремонтує дороги в Сунках, Зелевках, Тернівці, Великій Яблунівці, допомагає школам, дитсадкам, райлікарні, виділяє кошти на будівництво церкви в Голов\'ятиному. Ще виділяється матеріальна допомога на лікування працівників та їхніх сімей, соціальні потреби, турботи пенсіонерів. А в мальовничому місці для кар\'єрників побудували ціле житлове містечко.
Там, де є наполегливі, працьовиті люди, земля відкриває свою твердь, ніби свою душу, щедро обдаровує своїм багатством. Сьогодні ми бачимо великі досягнення, великі здобутки колись невеличкого підприємства у селі, яке здавна називають «Малим». Хоча всі знають, що за великими досягненнями стоїть титанічна праця. Аби досягти висот, подолано стільки проблем, перепон, а, часом, і невдач.
Недавно публічному акціонерному товариству «Малобузуківський гранітний кар\'єр» присвоєно звання «Підприємство високої екологічної культури».
А маленьке село, якого і на карті немає, переписує не тільки свою історію, а й давні улюблені казки. Пригадайте, як у казці П. Бажова «Хазяйка мідної гори» володарка таїла від народу свої скарби, відкривала їх лише обраним. «Камінний господар» відкриває свої скарби й свою душу для людей, їх добробуту, економічного й соціального розвитку нашої держави.