Валентина Коваленко: «Діймо за давньою приказкою: «Моя хата скраю – перший захищаю»

10 вересня 2014, 21:48
Лариса Соколовська, «Черкаський край», №71, 10 вересня 2014 року

Валентина Коваленко єдина в Україні жінка, яка очолює обласну раду. До того ж вона, так би мовити, тричі жіночна: дбайлива мати двох дітей і вже бабуся, поетеса тонкої ліричної душі, ще й народжена у вересневі дні під астрологічним знаком Діви. Це знаходить свій вияв у її манері вдягатись: сукні романтичного стилю, які підкреслюють фігуру, з акцентом на оздобленні горловини маленьким мереживним комірцем чи манжетом, або ж чиста лінія увиразнена ниткою перлового намиста. А ще Валентина Михайлівна частенько вдягає вишиванки й любить підкреслювати «етно» подарованим донькою дрібним керамічним намистом у п\'ять разків. Вона, як справжня українська жінка, – берегиня роду й народу, і саме патріотизм робить її сильною, якщо чоловіки кличуть на підмогу.

«Майданівці повинні проконтролювати»


— Ви творча натура. Це допомагає чи заважає вам у роботі? Поету – з одного боку, властивий романтизм, з іншого – творчий підхід, відсутність штампів.
— Власне, перебуваючи на цій посаді, я нічого не пишу, бо відповідальність настільки велика і часу настільки мало... Лише накопичую враження, цінний матеріал – а писати неможливо, поки не переживеш цього, не вляжуться емоції, бо слово – це logos.
Зараз критикани часом дорікають мені, що я поетеса любовної лірики. А хіба без любові людина може бути повноцінною? Власне, саме ця лірика й їх самих цікавить значно більше, ніж громадянська, яка у мене переважає, от тільки давно публікувалася (сподіваюся, що днями вийде з друку збірка вибраного з моїх книг).
Мені часто доводилося опонувати попередній владі. Тоді яскраво бачилось, як і що треба робити, тобто своєрідний план дій уже нуртував... Коли я на лютневій сесії облради двічі відмовилась іти на цю посаду, а на третій раз громада мене змусила (того дня крім депутатів у сесійній залі було повно майданівців), для мене це була величезна несподіванка, гора відповідальності. Та у тій ситуації мені було б, як кажуть у нас у селі, совісно не взяти на себе відповідальність. Мені доля завжди давала аванс, і я натужно й сумлінно його відпрацьовувала.
Хоч розуміла, що я жінка, і подолати страшну систему корупції буде дуже важко. Тому що кожен повинен до цього долучитися. Зараз у мене складається таке враження, що мало що змінюється. З\'являються нібито нові обличчя, але країна, як очевидно, досі працює на кількох мільярдерів. Корупція, пристосуванство, зради роз\'їдають державу. Олігархи примудряються наживатись навіть на війні.
Велика надія на народ: якщо він вистоїть, проконтролює виконання вимог Майдану, Україна відбудеться. Якщо ж опустить руки і знову виб\'ють кращих... Понад 20 років тому одна черкаська поетеса сказала, представляючи українців іноземцям: «наш цвіт нації винищений репресіями, залишились недобитки». Я обурилась:

Хто ми? Недобитки?!
Біль душу розтина.
Та ми ж таки –
батьків преславних діти!
Й хіба, скажіть,
з добірного зерна
Збуять колосся може
пустоцвітом?
...Ні, ми народ!
В нас все для цього є:
І пісня, й найніжніше
рідне слово...
Повірте, що ніхто нас не уб\'є,
Як ми себе
в багно не втопчем знову!..


Але потім сама засумнівалась: оця несправжність нашої інтелігенції, пристосуванство, шизофренічна роздвоєність... І чи не надумані міфи про нашу вільнолюбну козацьку вдачу? Я щаслива, що все-таки прийшов час відкинути сумніви: наша нація з жіночної, материнської перетворюється на чоловічну, націю духу і дії. Бо постало питання захисту країни. Луганчанин каже російською: «Україна – це наша земля, і ми звідси не підемо, поки не виженемо російських зайд». А маріупольці навколо міста копають рови і разом захищаються... Оце та наша народна мудрість повертається: «Моя хата скраю – перший захищаю».

«Озвучую інтереси громади»


— Звідки ви довідуєтеся про те, чого хочуть люди?
— Спілкуюся з жителями Черкащини в поїздках по області. Мої двері в робочому кабінеті відкриті для всіх, попередньо записуватись не треба. Є й офіційно прийомні дні. Не приходять хіба що «грошові мішки», бо їм зі мною неможливо домовлятися про питання, яке треба «протягнути» через сесію. (Натомість усе, що на користь громаді, голосується: десятки дозволів на розробку родовищ, які гальмувалися за попередньої влади, бо та чекала хабарів; питання розвитку бізнесу, підтримки бійців, переселенців, інвалідів. Обласний госпіталь тепер обслуговуватиме і таку категорію, як репресовані. Й багато інших важливих рішень прийнято.)
Часто заходять представники Самооборони, Правого сектору. Одні повернулися з зони АТО, інші туди вирушають – ми радимося.
В результаті я висловлюю точку зору, що не в усьому згодна з діями Міноборони – у нього, як це підтверджують воїни з зони АТО, немає . чіткого плану. Є запитання й до Президента України: вважаю, треба було одразу ввести військовий стан у зоні конфлікту. І до Юлії Тимошенко – замість зникнення з політарени після президентських виборів варто було вести переговори з усім світом. Моя критика часто адресована Держземагентству, бо багато постає питань у районах по землі. Тому тепер запрошую з собою на зустрічі з громадами керівника головного управління Держземагентства у Черкаській області Дмитра Мироненка.
Іноді я відверто висловлюю такі речі, які багатьох дратують. Але це моє громадянське чуття. Інтереси громади ми повинні і озвучувати, і відстоювати.
30 серпня мене запросили на форум патріотичних сил Черкащини – збиралися для координації дій Блокпост, Правий сектор, Автомайдан, Самооборона. Для мене дуже дорога та письмова подяка, яку мені вручили на цьому форумі. Це визнання і орієнтир, як діяти далі. Хоч є багато питань, в яких відчуваю безпорадність: або законодавство недосконале, або наскрізь усе прошито корупцією. Ця система – це той страшний дрімучий ліс, повитий ліанами, який приснився моїй колезі по письменницькій спілці напередодні мого призначення на цю посаду. Я начебто несла мармурового хреста, а той ліс перегородив мені дорогу і я мусила в нього ввійти...
Жінки емоційні, часом хочеться розплакатися, вдатися до різких дій. Але натомість «остепеняюся», щоб діяти стримано і розсудливо. Намагаюся до тонкощів вникати в усі сфери діяльності області, словом, бути орієнтованою. Виробляю імунітет до нападок проплачених критиканів: розумію, що посада голови облради багатьом ділкам може бути ду-у-уже цікавою в контексті децентралізації влади, яка, думаю, буде таки реалізована.
— До речі, на чому загальмувалась реформа місцевого самоврядування, яка має передати більше повноважень і коштів на місця?
— На змінах до Конституції: за них у Верховній Раді не набирається необхідна кількість голосів. Чимало народних депутатів мають бізнес, і не хочуть, щоб громада почала диктувати їм свої правила. Тому ця децентралізація тільки простому українцеві й потрібна. Та боюся, щоб реформа не залишилася на рівні обіцянок і окозамилювання. Як голова облради, я входжу до Української асоціації голів районних і обласних рад.
Не всі пропозиції, підготовлені асоціацією, включені до змін до Конституції. Зокрема щодо частки податків, яка повинна залишатися на місцях, а також щодо адміністративного поділу: у нашій області передбачається лише три крупні райони. Хоч зрозуміло, що об\'єднання — це добровільна справа громад. Саме децентралізація з повноцінним урахуванням інтересів місцевих громад вирішує зокрема і питання того ж Донбасу з його де в чому особливими інтересами. До речі, на відміну від федералізації, яка лише розтерзала б Україну на шматки і законсервувала б безправ\'я місцевих громад у федеральних землях.
Уперше в керівництві немає чвар.

— Хто ваша команда, яка допомагає в роботі?
Важливо, що ми з головою облдержадміністрації продемонстрували спільність наших дій і разом множимо добрі справи. Уперше за багато років між керівниками області немає чвар, хоч ворогам хотілося б. Мій заступник у раді Наталя Кравцова має загострене почуття справедливості. Це по духу моя людина. В обласній раді працюють професіонали, які за будь-якого голови виконували свої обов\'язки. Серед депутатів багато мене підтримують, хоч цього й не демонструють. Бо ж не рубаю з-за плеча, а намагаюся пережити ситуацію людини, зрозуміти її.

«Живу в селі. Сапаю город»


— А як змінився за ці півроку ваш побут, стосунки з домашніми?
— Живу в селі Білозір\'я. Їжджу на роботу переважно своєю машиною Daewoo Matiz. Чоловік терпить мою зайнятість. Працює. Його бізнес попередня влада задушила, відновити це важко, тож шукає іншу справу. Щодо побуту, то у мене ще те сприйняття: щоб у дворі ходила курка і несла яйце, а в клітці ріс кролик. Хочеться допомогти дітям домашніми продуктами, а не генно-модифікованими. Городу у нас 22 сотки. Сапала сама, але цього року вже кликала сестру на підмогу. В побуті люблю чистоту й порядок. Проте зараз катастрофа: не маю часу ні навести ладу, ні наварити і спекти в печі, як я це робила завжди (є піч у старій хаті, і практично щовихідних пекла пиріжки, щоб у понеділок по дорозі на роботу завезти дітям). Все це відійшло на десятий план... Бо зараз та ситуація, коли «Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять».
— Валентино Михайлівно, 9 вересня ви відсвяткували ювілей. «Черкаський край» вітає Вас і бажає щастя й здоров\'я, гармонії в житті, і щоб збулася Ваша мрія – реалізувати все задумане, аби дати внукам і правнукам мирну, європейську Україну.