06 серпня 2014, 20:32
Тетяна Воронцова, «Нова Молодь Черкащини», №31-32, 6 серпня 2014 року
Коли ми три дні тому з активісткою Черкаського громадського блокпосту Оксаною Циганок, підприємницею Ларисою, головою Черкаської облради Валентиною Коваленко, народним депутатом Леонідом Даценком і смілянським Правим сектором виїжджали з Черкас із гуманітарним вантажем у зону АТО, то здогадувались, що подорож буде небезпечною. Однак не сподівались, що нас мало не розстріляють п\'яні добровольці одного із самоорганізованих загонів, що потрапим у засідку сепаратистів у московській церкві, пробиратимемось із оточення партизанськими мінованими стежками й ночуватимемо з нашими танками під рев «градів» і артилерії. Але ми геть не шкодували, що поїхали, бо зустріли на лінії фронту дивовижних «безсмертних», як їх там називали, черкасців...
Виїжджали з Черкас серед ночі. Оксана Циганок, підприємниця Лариса, Даценко, Коваленко і я, – в мікроавтобусі, під стелю завантаженому харчами й водою. З нами було ще два «транспорта» – з озброєними до зубів хлопцями зі смілянського Правого сектору та бронежилетами і формою для наших черкасців, які в різних частинах воюють на Східному фронті. Їхали злагодженою колоною, дорогою говорили небагато, а з іншими машинами перемовлялись по рації, – хлопці пояснили, що такі вимоги військового часу, а не гра в партизанів. Пізніше ми на власному досвіді переконалися, що це були не пусті слова.
Зона антитерористичної операції зустріла нас ощетиненими зброєю блокпостами, які доброзичливо, але ретельно перевіряли всі автомобілі. Хлопці нічого не просили, казали, що вже мають усе, бо частина гуманітарних вантажів розвантажується тут – водії бояться їхати вглиб зони бойових дій. Служба на цих крайніх точках АТО, як казали вояки, – своєрідний відпочинок, навіть курорт, і щиро бажали удачі всім, хто наважувався їхати далі.
Першим пунктом нашого маршруту був Слов\'янськ. Це місто одразу дихнуло ворожістю, бо те, що називають блок-постами сепаратистів, – це грандіозна лінія оборони, збудована за всіма воєнними правилами, кількарівнева, залита бетоном. Таке прості «ополченці» не збудують, позаяк навіть наші бойові вогневі точки із земляними ровами, «бліндажами» із ящиків з-під зброї й бетонними блоками, присипаними землею, порівняно із сепаратиськими укріпленнями мали вигляд дитячих ігрових майданчиків. Вибити звідси банди, озброєні танками й «градами», було справді героїчним завданням. І полягло тут наших хлопців і мирних жителів багато більше, ніж передають в офіційних зведеннях. Навіть якби про це нам не сказали військовики, ми б самі здогадались по кількості понівеченої бронетехніки, залишки якої ще не встигли прибрати, по зруйнованих багатоповерхівках і розбомблених вулицях.
Гнітюче враження «чужої» території в сепаратистських оплотах Слов\'янська й Краматорська трохи розвіювали лише нашвидкуруч виведені фарбою синьо-жовті прапори на електростовпах і біґ-борди типу «Слов\'янськ – це Україна» або «Дякуємо українській армії за звільнення Краматорська». У наших же вояків на блок-постах тут був якийсь неприродно відсторонений вигляд, вони не всміхались і не жартували.
«Це наш танк?» – не втрималась від запитання Лариса, коли ми побачили бойову машину, якій від прямого попадання відірвало башту й відкинуло на тридцять метрів.
Обвішаний зброєю, обпалений східним сонцем до помаранчевого кольору худорлявий солдатик у брудно-бурій бандані й незрозумілого кольору формі із синьо-жовтими нашивками глянув на нас проникливими світлими очима і, трохи помовчавши, співчутливо сказав:
«Нет, мама, это не наш танк».
Але ми відразу відчули, що це неправда, що він просто не хоче нас засмучувати. Цей здогад підтверджував і маленький траурний вінок із синьо-жовтою стрічечкою біля розбитої башти.
«Я не розумію, чому ми випустили «сепарів» через коридор із Слов\'янська? Серед них немає людей. Я спочатку думав, що є, а потім зрозумів, що помилявся. Днями, коли наші звільняли Шахтарськ, чечени загнали в торговий центр заручників, переважно дітей, від дошкільнят до підлітків, і підірвали. Наші десантники, навіть найбільш залізні, після побаченого не могли спати. Хоча, повірте, ми тут уже багато побачили», – сказав нам пізніше один вояк.
– Може, це домовленість якась, а може, просто зрада. У Шахтарську в нас було два десятки «двохсотих» і «трьохсотих» нелічено. А якби ми цю заразу ще в Слов\'янську вибили, було б менше. Я не знаю, як тепер ми їх із Донецька будемо вибивати».
До речі, бойових побратимів наші солдати тут рідко називають на ім\'я. Більше користуються псевдо, як вояки УПА. Та й почуваються вони, переважно, як партизани. Загиблих називають просто «двохсоті». Поранених – «трьохсотими». Без ідентифікації. Напевне, через те, що своїх убитих товаришів і далі вважають живими.
«Таке в нас тут щодня, сумувати ніколи», – розтлумачив молоденький командир однієї з десантних частин на ім\'я Богдан.
«А чому ти пішов добровольцем?» – питаємо.
«Час обирає людей. Я відчув, що настав мій час», – по-філософськи пояснив хлопець.
А проводжаючи нас, заплакав. Нам стало моторошно, бо ми не очікували, що такий «осмалений, як гиря» козак у якусь мить може стати таким вразливим. Тільки Леонід Даценко не розгубився й роздав свої візитки хлопцям.
«Коли що – дзвоніть. Буду криком кричати про ваші важкі будні на всіх рівнях», – сказав він.
А ми перепитали, чи, бува, не приїздять на лінію фронту інші депутати.
«Ні, депутатів тут ще не бачили».
«А як же Ляшко? – здивувались ми. – Він же у вас буває?»
«Та ні! Хлопці якось дзвонили йому, просили броники, але ні Ляшка, ні броників по цей день немає», – була відповідь.
Після цього наша «бойова» група розділилась, і далі ми поїхали одним автобусом, бо хлопці вирушили в забутий львів\'янами добровольчий батальйон «Львів».
Узагалі, на Сході – і в армії, і в загонах – воюють переважно добровольці.
Дехто з них не має ні сім\'ї, ні дому, але на запитання, чому вони захищають чужий для них Донбас, відповідають твердо:
«Нам глибоко начхати на місцеве населення, яке на Донеччині на дев\'яносто відсотків, а на Луганщині на шістдесят ненавидить Україну і нас, але якщо ми не зупинимо росіян тут, вони підуть далі».
А втім, хлопці намагаються врятувати кожну невинну душу. А такими вважають і простих людей, які не беруться за зброю, і домашніх тварин. На підтвердження в одній із частин нам розповіли буденну історію про десантника Володимира з Лисянки. Хлопці забезпечували можливість мирним жителям одного з донецьких сіл евакуюватись перед початком наступу. Люди з ненавистю дивились на озброєних «укрів», як тут називають наших солдатів, але повільно вантажились у автобуси. Аж тут із одного краю площу почало «накривати» «градом». Особливість цього бомбардування така, що він швидко, але крок за кроком «переорює» територію. Люди кинулись урозтіч, залишивши посеред площі маленьку дівчинку. Її батько опинився по один бік, мати – по другий. Всі кричали, але рятувати не біг ніхто. Дитина в істериці затулила вуха й пронизливо верещала. Миттю зорієнтувався лише Володя. Він вискочив на площу, вхопив дитину й висмикнув буквально з-під снаряда, і сам дивом залишився живим. Оговтавшись після бомбардування, люди переляканою чередою стовпились біля ще недавно ненависних «майданутих фашистів», смикали за рукави і благали пошвидше вивезти їх з цього пекла в Україну.
«Вони просто зрозуміли, що ми не такі, як їм утовкли «сепари», – розповіли десантники.
А в 51-ій окремій механізованій бригаді, яка зараз веде бої під Донецьком, наших черкасців узагалі вважають божевільними.
«Ваші черкащани або безсмертні, або безбашенні», – сказав нам молодий танкіст Микола із Луцька, який на «гражданці» був журналістом впливового волинського видання.
«Кажуть, що найбільші патріоти – західняки, але я переконався, що черкасці – це найгероїчніші солдати. Вони або безсмертні, або «безбашенні». Ну, хто ще може йти на штурм в самій тільняшці й повертатися без жодної подряпини?! В їхніх очах є щось таке божевільне, що навіть кулі лякаються», – переконаний Микола.
Він попросив у мене координати, щоб пізніше, після війни, скинути матеріал про наших земляків. Сподіваюсь, він обов\'язково його напише.
Однак, окрім «безбашенності» й героїзму, в наших солдатів часто немає іншої зброї й захисту. Ми зустрічали прапорщика, який світив «соромом» у роздертих штанях, розвідників у гумових шльопанцях і без бронежилетів, навіть одного десантника без автомата, бо його закинуло в одну частину, а «КАМАЗ» із його речами і зброєю на кілька днів застряг в іншій, бачили символічні картини танкових бригад на смітнику й частини на передовій, в які тижнями не заглядають командири. Всі вони нерідко сидять без води, без їжі, без набоїв. А на запитання, що їм потрібно, зазвичай, відповідають:
«Дайте нам зброю і наказ, щоб швидко покінчили з усім цим!»
І, подумавши, додають:
«Мабуть, тільки наказ, бо ми й на цих танках, які інколи навіть заводяться самі, дійдемо до кордону».
І рядові бійці переконані, що війну свідомо хтось затягує. Що хтось навмисне дає вказівки відсилати хлопців у відпустки так, щоб їм не вистачало кількох днів для оформлення статусу учасника бойових дій, створює проблеми для відпочинку їхніх дітей за кордоном, не даючи їм можливості оформити відповідні доручення, як то сталося із багатодітним батьком зі Сміли, не вчить солдатів воювати, ба навіть виживати в боях, не бере в армію бійців із досвідом війни в гарячих точках.
«Знаєте, влада, як риба, гниє з голови, а чистити її в нас починають з хвоста», – сказав той самий Микола з Луцька, який мені до болю нагадав Кузнєчика із фільма «У бій ідуть лише старики».
«Хтось заробляє на цьому політичні чи ще якісь дивіденди й прагне, щоб нас якомога менше повернулось додому. Але ми повернемось», – з веселою легкою усмішкою резюмував він і, жартома кинувши до хлопців в «Уазику», які під\'їхали до нашого автобуса, «не кужели, піхото», розгонистими кроками з кавуном під пахвою пішов до свого закопаного на смітнику танка. Я дивилась на його високу постать і думала, що дуже треба, щоб вони всі вижили й повернулись.
Пізно ввечері ми вирушили в іншу частину, бо мали передати від спонсорів і нашого військкомату бронежилети для десятка черкащан. Вивантажувати такі речі будь-де – не можна, бо не дійдуть до своїх адресатів. Нам розповідали десятки історій про «загублені» чи вигадані фури з харчами, про тепловізори і «броники», які йшли, йшли і – не дійшли до солдатів.
В одному сільці з покрученими вуличками ми наразились на озброєних людей, які зупиняли всі автомобілі, витягуючи звідти пасажирів.
«Сепари», блін», – вигукнула Оксана, і всі гарячково почали думати над правдивою «легендою», яка б пояснила нашу присутність тут. Але вигадати щось правдоподібне в автобусі з черкаськими номерами, «брониками», чаєм і печивом у коробках із написами типу «Зубна паста. Тальне», було важко.
Нас зупинили. Один «зелений чоловічок» навів гранатомет на наш автобус, а четверо інших, узявши на мушку автоматів, п\'яними голосами заревли:
«У вас здесь все в форме, бл.., виходите на х..!»
«Це не форма, це футболки!»
З ревом «Руки, бл..! Поднять руки!» – нас вигнали із салону.
Синьо-жовті нашивки на рукавах якось не в\'язалися з агресивною поведінкою «патруля».
«Ми журналісти!» – спробувала заперечити я.
«Среди вас мужик в форме! Ану снимай!» – рявкнули у відповідь.
Під дулами автоматів Даценко зняв футболку, і після короткого огляду його оголеного торса озброєні люди почали трохи заспокоюватися.
Лише пізніше ми зрозуміли, що вони хотіли побачити, чи немає на плечі Даценка звичних синців від постійного носіння зброї.
«Вам краще вдягнути щось інше», – перейшов на українську боєць, а один із найбільш адекватних додав:
«Вибачте, що налякали».
Це були вояки одного з добровольчих загонів. У регулярних частинах їх не дуже люблять за махновщину, яка ще більше налаштовує місцеве населення проти України, і за те, що з ними всі носяться, як дурень із ступою, завалюючи провізією, боєприпасами і джипами, хоч основні бої ведуть справжні солдати. Однак, як казали нам потім, регулярні військовики також могли розстріляти автобус із невідомими, бо дуже вже багато було випадків, коли вночі тут шастали сепаратисти, навіть таранили блок-пости з водіями-смертниками.
Дочекавшись, поки «махновці» пропустять колону танків і поїдуть, ми також рушили далі.
У сусідньому селі нам довелось кілька годин чекати, поки нас заберуть черкаські десантники. Їхній «Урал», що заглох під час маршу, потягли на буксирі на територію чужої частини, тож їм треба було довго вибивати дозвіл серед ночі виїхати по нас і забрати до себе ночувати. Ми терпляче ждали, розуміючи, що їхати далі дуже небезпечно, бо з заходом сонця всі, навіть визволені, населені пункти просто кишать бойовиками ДНР, а на трасі нас може накрити артилерійським вогнем.
Спочатку стояли біля церкви Московського патріархату. Незважаючи на пізню годину, там світилось і ходили якісь люди. Увагу привертало, що були переважно бородаті чоловіки. Затривожились ми тоді, коли «церковники» зацікавились нашим автобусом. Один із них вийшов надвір, кілька хвилин спостерігав за нами, а потім зайшов усередину, і ми підслухали перемовини його з кимось по рації.
«Треба тікати, це точно сепаратисти», – вирішили ми і рвонули з місця.
За кілька кілометрів зупинились у якомусь провулку, погасили все світло і зачаїлись. Глибше заїжджати не наважились, бо ґрунтові дороги часто заміновані, а в хатах на околицях також повно бандитів. Своїм хлопцям на мигах телефоном пояснили, де ми, бо зайве говорити не можна було – весь «ефір» ретельно прослуховується зусібіч. Вже коли повернулись до Черкас, нам розповіли, що ми не помилились щодо церкви, там справді засіло шість «сепарів», вони спробували обстріляти нашу частину з мінометів. Церкву потім розбомбили.
«Добре, що ви не додумались шукати притулку в церкві, бо всі місцеві священики підтримують деенерівців. Добре, що ви ночуватимете в нас, бо до ранку в полі тут важко вижити», — перше, що сказали нам солдати, які приїхали забирати нас із «засідки». Радісні, їхали за їхнім «Уралом». Хлопці були напружені, сиділи в кузові з автоматами напоготові. Розслабились лише тоді, коли проїхали пост при в\'їзді на територію частини.
Із веселим гомоном розбирали подарунки з Черкас. Там були і броники, і дитячі малюнки з облонкодиспансеру. Читання листів від дітлахів відклали на ранок. Хлопці віддали нам бронежилет, подарований одним черкаським депутатом, бо він виявився придатним лише від зурочення.
Утім, спокійної ночівлі не вийшло. Десь після півночі наша частина відкрила вогонь по блок-постах деенерівців у Донецьку. Ми аж присіли, коли вперше почули, як стріляє «Град».
«Нічого, то від незвички, – посміявся з нас звенигородець Саша. – Я от днями спав і навіть не почув, що нас «Градом» накрило. А поряд зі мною хлопцеві ногу відірвало. Але «двохсотих» не було жодного!»
Все це він випалив з дивовижним оптимізмом у голосі.
«Головне, щоб «отвєтки» не було, бо тут ми не знаємо, де ховатись, окопів чи бліндажа в нас немає, тож доведеться надіятись на Бога. Але якщо за 30-40 хвилин не буде відповіді, то вже й не буде», – не менш весело додав він.
Ми напружено чекали наступні півгодини. Було тихо, «автоматні черги» випускали лише цвіркуни. А тоді земля раптово здригнулась від реву наших самохідних гармат, які солдати любовно називають «саушками». Залп заглушив навіть думки в голові. А тоді знову дзвінка напружена тиша із цвіркунами і солов\'ями.
Так тривало до самого ранку. «Отвєтки», на щастя, не було ні разу.
Вранці ми пофотографувалися з хлопцями на фоні їхнього трофейного «Москвича» для «особливих» бойових завдань, за екіпаж якого лідери ДНР і ЛНР призначили винагороду – 50 тисяч доларів, попрощались і вирушили додому. їхати треба було через Волноваху, але нам уже не було страшно. Та й обстрілюють її лише ночами.
Вдень знову проїздили повз зруйновані сепаратистські блок-пости, з бліндажами, окопами й мощеними з мішків з піском брустверами. Потім пішли наші блок-пости з чемними солдатами і ввічливими ДАІшниками. Зітхнули з полегшенням лише в Запоріжжі, коли виїхали на «наш» берег Дніпра.
На одній із заправок, телефонуючи стривоженим рідним, яким перед поїздкою суворо наказала не дзвонити мені, поки сама не наберу, несподівано подумала, що варто було б організовувати нашим чиновникам – і черкаським, і столичним – примусові екстрим-тури в зону АТО. Тоді, напевне, наша армія була б усім забезпечена, війна закінчилася б за кілька тижнів, а в Україні авральними темпами стартонули б реформи...
Коли ми три дні тому з активісткою Черкаського громадського блокпосту Оксаною Циганок, підприємницею Ларисою, головою Черкаської облради Валентиною Коваленко, народним депутатом Леонідом Даценком і смілянським Правим сектором виїжджали з Черкас із гуманітарним вантажем у зону АТО, то здогадувались, що подорож буде небезпечною. Однак не сподівались, що нас мало не розстріляють п\'яні добровольці одного із самоорганізованих загонів, що потрапим у засідку сепаратистів у московській церкві, пробиратимемось із оточення партизанськими мінованими стежками й ночуватимемо з нашими танками під рев «градів» і артилерії. Але ми геть не шкодували, що поїхали, бо зустріли на лінії фронту дивовижних «безсмертних», як їх там називали, черкасців...
Виїжджали з Черкас серед ночі. Оксана Циганок, підприємниця Лариса, Даценко, Коваленко і я, – в мікроавтобусі, під стелю завантаженому харчами й водою. З нами було ще два «транспорта» – з озброєними до зубів хлопцями зі смілянського Правого сектору та бронежилетами і формою для наших черкасців, які в різних частинах воюють на Східному фронті. Їхали злагодженою колоною, дорогою говорили небагато, а з іншими машинами перемовлялись по рації, – хлопці пояснили, що такі вимоги військового часу, а не гра в партизанів. Пізніше ми на власному досвіді переконалися, що це були не пусті слова.
Зона антитерористичної операції зустріла нас ощетиненими зброєю блокпостами, які доброзичливо, але ретельно перевіряли всі автомобілі. Хлопці нічого не просили, казали, що вже мають усе, бо частина гуманітарних вантажів розвантажується тут – водії бояться їхати вглиб зони бойових дій. Служба на цих крайніх точках АТО, як казали вояки, – своєрідний відпочинок, навіть курорт, і щиро бажали удачі всім, хто наважувався їхати далі.
Першим пунктом нашого маршруту був Слов\'янськ. Це місто одразу дихнуло ворожістю, бо те, що називають блок-постами сепаратистів, – це грандіозна лінія оборони, збудована за всіма воєнними правилами, кількарівнева, залита бетоном. Таке прості «ополченці» не збудують, позаяк навіть наші бойові вогневі точки із земляними ровами, «бліндажами» із ящиків з-під зброї й бетонними блоками, присипаними землею, порівняно із сепаратиськими укріпленнями мали вигляд дитячих ігрових майданчиків. Вибити звідси банди, озброєні танками й «градами», було справді героїчним завданням. І полягло тут наших хлопців і мирних жителів багато більше, ніж передають в офіційних зведеннях. Навіть якби про це нам не сказали військовики, ми б самі здогадались по кількості понівеченої бронетехніки, залишки якої ще не встигли прибрати, по зруйнованих багатоповерхівках і розбомблених вулицях.
Гнітюче враження «чужої» території в сепаратистських оплотах Слов\'янська й Краматорська трохи розвіювали лише нашвидкуруч виведені фарбою синьо-жовті прапори на електростовпах і біґ-борди типу «Слов\'янськ – це Україна» або «Дякуємо українській армії за звільнення Краматорська». У наших же вояків на блок-постах тут був якийсь неприродно відсторонений вигляд, вони не всміхались і не жартували.
«Це наш танк?» – не втрималась від запитання Лариса, коли ми побачили бойову машину, якій від прямого попадання відірвало башту й відкинуло на тридцять метрів.
Обвішаний зброєю, обпалений східним сонцем до помаранчевого кольору худорлявий солдатик у брудно-бурій бандані й незрозумілого кольору формі із синьо-жовтими нашивками глянув на нас проникливими світлими очима і, трохи помовчавши, співчутливо сказав:
«Нет, мама, это не наш танк».
Але ми відразу відчули, що це неправда, що він просто не хоче нас засмучувати. Цей здогад підтверджував і маленький траурний вінок із синьо-жовтою стрічечкою біля розбитої башти.
«Я не розумію, чому ми випустили «сепарів» через коридор із Слов\'янська? Серед них немає людей. Я спочатку думав, що є, а потім зрозумів, що помилявся. Днями, коли наші звільняли Шахтарськ, чечени загнали в торговий центр заручників, переважно дітей, від дошкільнят до підлітків, і підірвали. Наші десантники, навіть найбільш залізні, після побаченого не могли спати. Хоча, повірте, ми тут уже багато побачили», – сказав нам пізніше один вояк.
– Може, це домовленість якась, а може, просто зрада. У Шахтарську в нас було два десятки «двохсотих» і «трьохсотих» нелічено. А якби ми цю заразу ще в Слов\'янську вибили, було б менше. Я не знаю, як тепер ми їх із Донецька будемо вибивати».
До речі, бойових побратимів наші солдати тут рідко називають на ім\'я. Більше користуються псевдо, як вояки УПА. Та й почуваються вони, переважно, як партизани. Загиблих називають просто «двохсоті». Поранених – «трьохсотими». Без ідентифікації. Напевне, через те, що своїх убитих товаришів і далі вважають живими.
«Таке в нас тут щодня, сумувати ніколи», – розтлумачив молоденький командир однієї з десантних частин на ім\'я Богдан.
«А чому ти пішов добровольцем?» – питаємо.
«Час обирає людей. Я відчув, що настав мій час», – по-філософськи пояснив хлопець.
А проводжаючи нас, заплакав. Нам стало моторошно, бо ми не очікували, що такий «осмалений, як гиря» козак у якусь мить може стати таким вразливим. Тільки Леонід Даценко не розгубився й роздав свої візитки хлопцям.
«Коли що – дзвоніть. Буду криком кричати про ваші важкі будні на всіх рівнях», – сказав він.
А ми перепитали, чи, бува, не приїздять на лінію фронту інші депутати.
«Ні, депутатів тут ще не бачили».
«А як же Ляшко? – здивувались ми. – Він же у вас буває?»
«Та ні! Хлопці якось дзвонили йому, просили броники, але ні Ляшка, ні броників по цей день немає», – була відповідь.
Після цього наша «бойова» група розділилась, і далі ми поїхали одним автобусом, бо хлопці вирушили в забутий львів\'янами добровольчий батальйон «Львів».
Узагалі, на Сході – і в армії, і в загонах – воюють переважно добровольці.
Дехто з них не має ні сім\'ї, ні дому, але на запитання, чому вони захищають чужий для них Донбас, відповідають твердо:
«Нам глибоко начхати на місцеве населення, яке на Донеччині на дев\'яносто відсотків, а на Луганщині на шістдесят ненавидить Україну і нас, але якщо ми не зупинимо росіян тут, вони підуть далі».
А втім, хлопці намагаються врятувати кожну невинну душу. А такими вважають і простих людей, які не беруться за зброю, і домашніх тварин. На підтвердження в одній із частин нам розповіли буденну історію про десантника Володимира з Лисянки. Хлопці забезпечували можливість мирним жителям одного з донецьких сіл евакуюватись перед початком наступу. Люди з ненавистю дивились на озброєних «укрів», як тут називають наших солдатів, але повільно вантажились у автобуси. Аж тут із одного краю площу почало «накривати» «градом». Особливість цього бомбардування така, що він швидко, але крок за кроком «переорює» територію. Люди кинулись урозтіч, залишивши посеред площі маленьку дівчинку. Її батько опинився по один бік, мати – по другий. Всі кричали, але рятувати не біг ніхто. Дитина в істериці затулила вуха й пронизливо верещала. Миттю зорієнтувався лише Володя. Він вискочив на площу, вхопив дитину й висмикнув буквально з-під снаряда, і сам дивом залишився живим. Оговтавшись після бомбардування, люди переляканою чередою стовпились біля ще недавно ненависних «майданутих фашистів», смикали за рукави і благали пошвидше вивезти їх з цього пекла в Україну.
«Вони просто зрозуміли, що ми не такі, як їм утовкли «сепари», – розповіли десантники.
А в 51-ій окремій механізованій бригаді, яка зараз веде бої під Донецьком, наших черкасців узагалі вважають божевільними.
«Ваші черкащани або безсмертні, або безбашенні», – сказав нам молодий танкіст Микола із Луцька, який на «гражданці» був журналістом впливового волинського видання.
«Кажуть, що найбільші патріоти – західняки, але я переконався, що черкасці – це найгероїчніші солдати. Вони або безсмертні, або «безбашенні». Ну, хто ще може йти на штурм в самій тільняшці й повертатися без жодної подряпини?! В їхніх очах є щось таке божевільне, що навіть кулі лякаються», – переконаний Микола.
Він попросив у мене координати, щоб пізніше, після війни, скинути матеріал про наших земляків. Сподіваюсь, він обов\'язково його напише.
Однак, окрім «безбашенності» й героїзму, в наших солдатів часто немає іншої зброї й захисту. Ми зустрічали прапорщика, який світив «соромом» у роздертих штанях, розвідників у гумових шльопанцях і без бронежилетів, навіть одного десантника без автомата, бо його закинуло в одну частину, а «КАМАЗ» із його речами і зброєю на кілька днів застряг в іншій, бачили символічні картини танкових бригад на смітнику й частини на передовій, в які тижнями не заглядають командири. Всі вони нерідко сидять без води, без їжі, без набоїв. А на запитання, що їм потрібно, зазвичай, відповідають:
«Дайте нам зброю і наказ, щоб швидко покінчили з усім цим!»
І, подумавши, додають:
«Мабуть, тільки наказ, бо ми й на цих танках, які інколи навіть заводяться самі, дійдемо до кордону».
І рядові бійці переконані, що війну свідомо хтось затягує. Що хтось навмисне дає вказівки відсилати хлопців у відпустки так, щоб їм не вистачало кількох днів для оформлення статусу учасника бойових дій, створює проблеми для відпочинку їхніх дітей за кордоном, не даючи їм можливості оформити відповідні доручення, як то сталося із багатодітним батьком зі Сміли, не вчить солдатів воювати, ба навіть виживати в боях, не бере в армію бійців із досвідом війни в гарячих точках.
«Знаєте, влада, як риба, гниє з голови, а чистити її в нас починають з хвоста», – сказав той самий Микола з Луцька, який мені до болю нагадав Кузнєчика із фільма «У бій ідуть лише старики».
«Хтось заробляє на цьому політичні чи ще якісь дивіденди й прагне, щоб нас якомога менше повернулось додому. Але ми повернемось», – з веселою легкою усмішкою резюмував він і, жартома кинувши до хлопців в «Уазику», які під\'їхали до нашого автобуса, «не кужели, піхото», розгонистими кроками з кавуном під пахвою пішов до свого закопаного на смітнику танка. Я дивилась на його високу постать і думала, що дуже треба, щоб вони всі вижили й повернулись.
Пізно ввечері ми вирушили в іншу частину, бо мали передати від спонсорів і нашого військкомату бронежилети для десятка черкащан. Вивантажувати такі речі будь-де – не можна, бо не дійдуть до своїх адресатів. Нам розповідали десятки історій про «загублені» чи вигадані фури з харчами, про тепловізори і «броники», які йшли, йшли і – не дійшли до солдатів.
В одному сільці з покрученими вуличками ми наразились на озброєних людей, які зупиняли всі автомобілі, витягуючи звідти пасажирів.
«Сепари», блін», – вигукнула Оксана, і всі гарячково почали думати над правдивою «легендою», яка б пояснила нашу присутність тут. Але вигадати щось правдоподібне в автобусі з черкаськими номерами, «брониками», чаєм і печивом у коробках із написами типу «Зубна паста. Тальне», було важко.
Нас зупинили. Один «зелений чоловічок» навів гранатомет на наш автобус, а четверо інших, узявши на мушку автоматів, п\'яними голосами заревли:
«У вас здесь все в форме, бл.., виходите на х..!»
«Це не форма, це футболки!»
З ревом «Руки, бл..! Поднять руки!» – нас вигнали із салону.
Синьо-жовті нашивки на рукавах якось не в\'язалися з агресивною поведінкою «патруля».
«Ми журналісти!» – спробувала заперечити я.
«Среди вас мужик в форме! Ану снимай!» – рявкнули у відповідь.
Під дулами автоматів Даценко зняв футболку, і після короткого огляду його оголеного торса озброєні люди почали трохи заспокоюватися.
Лише пізніше ми зрозуміли, що вони хотіли побачити, чи немає на плечі Даценка звичних синців від постійного носіння зброї.
«Вам краще вдягнути щось інше», – перейшов на українську боєць, а один із найбільш адекватних додав:
«Вибачте, що налякали».
Це були вояки одного з добровольчих загонів. У регулярних частинах їх не дуже люблять за махновщину, яка ще більше налаштовує місцеве населення проти України, і за те, що з ними всі носяться, як дурень із ступою, завалюючи провізією, боєприпасами і джипами, хоч основні бої ведуть справжні солдати. Однак, як казали нам потім, регулярні військовики також могли розстріляти автобус із невідомими, бо дуже вже багато було випадків, коли вночі тут шастали сепаратисти, навіть таранили блок-пости з водіями-смертниками.
Дочекавшись, поки «махновці» пропустять колону танків і поїдуть, ми також рушили далі.
У сусідньому селі нам довелось кілька годин чекати, поки нас заберуть черкаські десантники. Їхній «Урал», що заглох під час маршу, потягли на буксирі на територію чужої частини, тож їм треба було довго вибивати дозвіл серед ночі виїхати по нас і забрати до себе ночувати. Ми терпляче ждали, розуміючи, що їхати далі дуже небезпечно, бо з заходом сонця всі, навіть визволені, населені пункти просто кишать бойовиками ДНР, а на трасі нас може накрити артилерійським вогнем.
Спочатку стояли біля церкви Московського патріархату. Незважаючи на пізню годину, там світилось і ходили якісь люди. Увагу привертало, що були переважно бородаті чоловіки. Затривожились ми тоді, коли «церковники» зацікавились нашим автобусом. Один із них вийшов надвір, кілька хвилин спостерігав за нами, а потім зайшов усередину, і ми підслухали перемовини його з кимось по рації.
«Треба тікати, це точно сепаратисти», – вирішили ми і рвонули з місця.
За кілька кілометрів зупинились у якомусь провулку, погасили все світло і зачаїлись. Глибше заїжджати не наважились, бо ґрунтові дороги часто заміновані, а в хатах на околицях також повно бандитів. Своїм хлопцям на мигах телефоном пояснили, де ми, бо зайве говорити не можна було – весь «ефір» ретельно прослуховується зусібіч. Вже коли повернулись до Черкас, нам розповіли, що ми не помилились щодо церкви, там справді засіло шість «сепарів», вони спробували обстріляти нашу частину з мінометів. Церкву потім розбомбили.
«Добре, що ви не додумались шукати притулку в церкві, бо всі місцеві священики підтримують деенерівців. Добре, що ви ночуватимете в нас, бо до ранку в полі тут важко вижити», — перше, що сказали нам солдати, які приїхали забирати нас із «засідки». Радісні, їхали за їхнім «Уралом». Хлопці були напружені, сиділи в кузові з автоматами напоготові. Розслабились лише тоді, коли проїхали пост при в\'їзді на територію частини.
Із веселим гомоном розбирали подарунки з Черкас. Там були і броники, і дитячі малюнки з облонкодиспансеру. Читання листів від дітлахів відклали на ранок. Хлопці віддали нам бронежилет, подарований одним черкаським депутатом, бо він виявився придатним лише від зурочення.
Утім, спокійної ночівлі не вийшло. Десь після півночі наша частина відкрила вогонь по блок-постах деенерівців у Донецьку. Ми аж присіли, коли вперше почули, як стріляє «Град».
«Нічого, то від незвички, – посміявся з нас звенигородець Саша. – Я от днями спав і навіть не почув, що нас «Градом» накрило. А поряд зі мною хлопцеві ногу відірвало. Але «двохсотих» не було жодного!»
Все це він випалив з дивовижним оптимізмом у голосі.
«Головне, щоб «отвєтки» не було, бо тут ми не знаємо, де ховатись, окопів чи бліндажа в нас немає, тож доведеться надіятись на Бога. Але якщо за 30-40 хвилин не буде відповіді, то вже й не буде», – не менш весело додав він.
Ми напружено чекали наступні півгодини. Було тихо, «автоматні черги» випускали лише цвіркуни. А тоді земля раптово здригнулась від реву наших самохідних гармат, які солдати любовно називають «саушками». Залп заглушив навіть думки в голові. А тоді знову дзвінка напружена тиша із цвіркунами і солов\'ями.
Так тривало до самого ранку. «Отвєтки», на щастя, не було ні разу.
Вранці ми пофотографувалися з хлопцями на фоні їхнього трофейного «Москвича» для «особливих» бойових завдань, за екіпаж якого лідери ДНР і ЛНР призначили винагороду – 50 тисяч доларів, попрощались і вирушили додому. їхати треба було через Волноваху, але нам уже не було страшно. Та й обстрілюють її лише ночами.
Вдень знову проїздили повз зруйновані сепаратистські блок-пости, з бліндажами, окопами й мощеними з мішків з піском брустверами. Потім пішли наші блок-пости з чемними солдатами і ввічливими ДАІшниками. Зітхнули з полегшенням лише в Запоріжжі, коли виїхали на «наш» берег Дніпра.
На одній із заправок, телефонуючи стривоженим рідним, яким перед поїздкою суворо наказала не дзвонити мені, поки сама не наберу, несподівано подумала, що варто було б організовувати нашим чиновникам – і черкаським, і столичним – примусові екстрим-тури в зону АТО. Тоді, напевне, наша армія була б усім забезпечена, війна закінчилася б за кілька тижнів, а в Україні авральними темпами стартонули б реформи...